5.

Коли Софія повернулася до їдальні в костюмі покоївки, у кімнаті запанувала тиша, яку, здавалося, можна було різати ножем.

Вона зупинилася на порозі, схрестивши руки перед собою, і з легким викликом подивилася на чоловіків. Реакція не забарилася: світловолосий хитрун, який саме зробив ковток води, гучно закашлявся, а брутальний брюнет повільно підвівся з-за столу, не зводячи з неї важкого, здивованого погляду.

— Ого… — нарешті вимовив хитрун, витираючи губи серветкою і ледь стримуючи відвертий сміх. — Здається, Вікторія Павлівна зрозуміла прохання надто буквально.

— Це єдине, що знайшлося в кімнаті для персоналу, — спокійно, але з гордо піднятим підборіддям відповіла Софія. — Тож якщо ви планували зробити з мене покоївку, можете вважати, що перший етап успішно пройдено.

Брюнет зробив кілька повільних кроків у її бік, зупиняючись на відстані витягнутої руки. Його темні очі уважно ковзнули по її новому образу — від акуратно накрохмаленого комірця до краю чорної спідниці.

— Нервовий гумор — це твій захисний панцир, Софіє? — промовив він низьким, рівним голосом. — Вікторія Павлівна просто виконала наказ. Роль покоївки тобі не світить, хоча, можливо, інколи й допомагатимеш їй по дому. Сідай за стіл. Нам треба нарешті познайомитися як слід.

Софія пройшла до столу і опустилася на вказане місце. Напруга в кімнаті трохи спала, поступаючись місцем діловій, але все ще важкій атмосфері.

— Отже, давай знайомитись, — почав хитрун, спершись ліктями на стіл. Він привітно усміхався, хоча в його очах читався абсолютно тверезий розрахунок. — Мене звати Роман. А це мій зведений брат — Кирило. Ну, як зведений наші батьки одружились, коли ми були ще дітьми. Твій батько попросив нас про послугу: приглянути за тобою, поки ти не спалила щось іще.

— Я не робила цього навмисно! — одразу випалила Софія. — Це був нещасний випадок!

— Три нещасні випадки поспіль — це вже система, Софіє, — холодно відрізав Кирило, сідаючи навпроти неї. — Твій батько зараз у Чехії. Повертатися сюди найближчим часом не планує. Як і забезпечувати тебе фінансово.

Софія відчула, як болісно стиснулося серце від цих слів, але з усіх сил намагалася не показувати слабкості перед цими двома.

— І які ж ваші умови? — запитала вона, переводячи погляд із Кирила на Романа.

— Правила прості, — знову взяв слово Роман, розслаблено відкинувшись на спинку стільця. — Ніякого вогню, ніяких сторонніх гостей, і ти беззаперечно слухаєшся нас. Кирило відповідає за дисципліну та безпеку, а я — за те, щоб ти не вмерла тут від суму.

— А чому я маю погоджуватися? — зухвало примружилася Софія.

— Тому що в тебе немає вибору. Або ти живеш із нами за правилами, або ми швидко підшукуємо тобі заможного нареченого. Не молодого нареченого. Ти виходиш заміж, — ледь помітно посміхнувся Кирило. У його очах уперше промайнуло щось схоже на хижу зацікавленість. — Є ще третя альтернатива — вулиця. Можеш обирати між цими трьома варіантами. Даю тобі на роздуми два дні. Думаю, цього достатньо. А зараз бери виделку та їж.

Софія тихо зітхнула, взяла до рук виделку та почала без апетиту куштувати спагеті з морепродуктами.

У голові билася лише одна гнітюча думка: по суті, вибору в неї справді немає. Йти їй було просто нікуди. Із цих роздумів її вирвав голос Кирила.

— Завтра треба зайнятися твоїм гардеробом та зовнішнім виглядом. Але я не можу, у мене багато справ.

— Я можу, — миттєво відгукнувся Роман.

— Я й сама можу впоратися, — обурилася Софія, відкладаючи виделку. — Навіщо витрачати ваш дорогоцінний час?

— Ми вже знаємо, як ти «сама можеш», — холодно парирував Кирило. — Тоді вирішено: завтра Роман поїде з тобою.

Сперечатися більше не було сенсу. Софія мовчки продовжила їсти, дивлячись у свою тарілку, а відразу після вечері попрямувала до своєї кімнати.