2.

Година минула непомітно. Софія так і сиділа на бетонних сходах під’їзду, намагаючись відчистити сажу з долонь. Її речі — те, що вдалося врятувати, — лежали в одному пошарпаному рюкзаку. Коли на подвір'ї зупинилося чорне масивне авто, Софія відчула, як серце пропустило удар. Це не було схоже на звичайне таксі. Потужний двигун працював із ледь чутним, хижим звуком, а глянцевий чорний кузов дорогого позашляховика відбивав світло вуличних ліхтарів, наче застигла темна вода. Автомобіль випромінював холодну велич і недосяжну розкіш.

З машини вийшов водій у суворому костюмі. Він навіть не подивився на неї з жалем, лише мовчки відкрив двері. Софія зробила крок вперед, відчуваючи себе лялькою, яку переставляють з одного місця на інше. Вона так само мовчки сіла в машину. Дорога за місто була довгою і мовчазною. Софія притиснулася лобом до холодного скла, спостерігаючи, як міські вогні змінюються густими темними лісовими масивами. Чим далі вони від’їжджали від міста, тим сильніше стискалося горло. Куди її везуть? До кого?

Батько все вирішив за неї, а податися їй було нікуди. Подруга Оленка поїхала з батьками за кордон назавжди, хлопця в неї ніколи не було, а тітка від неї сахалася, як від навіженої. Матері не стало сім років тому — важка боротьба з онкологією закінчилася поразкою. Батько горював два роки, а потім знайшов іншу. Коли Софія вступила до університету, він купив їй окрему квартиру, бо мачуха не була їй рада. Хто захоче жити з такою катастрофою? Софія згадала, як випадково облила ту кавою, розбила дорогу вазу, спалила улюблену сукню... Це був не повний список її пригод, хоча вона ніколи нічого не робила навмисно. Дехто навіть почав її оминати десятою дорогою. Поки водій віз її в невідомість, вона повністю поринула в спогади, подумки повертаючись до мами, за якою так гостро сумувала.

Софія припинила ці болючі думки та знову подивилася у вікно. Нарешті авто звернуло на приватну закриту дорогу, обнесену високим парканом. Попереду виріс будинок — великий, холодний, сучасний, з панорамними вікнами, які зараз здавалися порожніми очима. Це місце не виглядало як прихисток для людини, що втратила дім. Воно виглядало як фортеця.

Коли машина зупинилася, водій нарешті порушив тишу:

— Ви приїхали, пані Софіє. Господарі чекають усередині.

Софія вийшла з машини, зробивши глибокий вдих. Повітря тут було свіжим, пахло хвоєю та чимось металевим — суміш свободи й небезпеки. Вона поправила рюкзак на плечах і підняла голову. Величезні вхідні двері повільно відчинилися. Вона зробила перший крок на ґанок, не знаючи, що за цими дверима на неї вже чекають двоє чоловіків, які почали розподіляти ролі у своїй новій грі.

Коридор зустрів її стерильною чистотою та приглушеним світлом. Софія ледь встигла переступити поріг, як почула кроки. Вони чекали на неї майже біля самого входу, немов хижаки, що заздалегідь визначили траєкторію своєї здобичі.

З тіні виступив перший — високий, з широкими плечима, у сорочці з розстебнутим коміром, крізь який виднілися чорнила складних татуювань. Його погляд був важким і владним. Це був той, хто звик віддавати накази і не терпів заперечень. Поруч, трохи розслаблено, спершись на одвірок, стояв другий. Його посмішка була ледь помітною, але в очах читалася неприхована цікавість — холодний, розрахунковий блиск людини, яка вже бачить наскрізь усю її наївність.

Вони не поспішали вітатися. Вони просто мовчки вивчали її — перелякану, розгублену дівчину з обпаленим волоссям, яка щойно увійшла в їхнє життя. Софія завмерла, відчуваючи, як повітря між ними стає важким від напруги.