1.

Софія завжди знала, що Всесвіт має на неї якісь особливі, дещо садистські плани. Але того вечора він перевершив сам себе.

Усе почалося з банального бажання бути «домашньою». Вона хотіла приготувати щось особливе, щоб відсвяткувати успішно складений іспит. На кухонному столі, поруч із підручником з психології, лежала книга, у якій був рецепт романтичної вечері — той самий, що вона знайшла в одному з підручників, подарованих на двадцятидворіччя. Хто ж знав, що ідея «фламбування» — це не просто красиве слово, а пряма дорога до пожежної машини під вікнами?

— Просто трохи коньяку, Софіє. Буквально краплю, — прошепотіла вона собі під ніс, намагаючись відкоркувати пляшку.

Руки тремтіли. Софія взагалі була схильна до дрібних безглуздих катастроф: розбита чашка тут, розлитий чай там. Але сьогодні вона вирішила підкорити стихію. Коли іскра від запальнички торкнулася пательні, полум’я не просто спалахнуло — воно вибухнуло, наче ображене на весь світ.

Перші секунди Софія стояла нерухомо, захоплено спостерігаючи, як вогонь перекинувся на кухонну шафку. Це було… красиво. І зовсім не страшно. Аж поки штора, що висіла поруч, не спалахнула, мов сухий папір.

— Ой.

Це було єдине, що вона змогла вимовити. Спроба загасити вогонь рушником лише додала справі азарту. Полум’я перекинулося на стіл, далі на кухонний гарнітур, і вже за хвилину квартира почала заповнюватися їдким, густим димом. Софія кашляла, розмахуючи руками, і в паніці схопила перше, що потрапило під руку — свою улюблену сукню, намагаючись нею збити полум’я. Це було її головною помилкою: синтетика спалахнула миттєво.

Коли вона нарешті вибігла в під’їзд, ледь не забувши телефон, за спиною вже палало справжнє пекло, що поїдало все навколо. Сусіди почали виходити на сходи, хтось уже викликав пожежників. Софія стояла, загорнута в стару ковдру, яку їй накинув на плечі якийсь переляканий чоловік, і розгублено дивилася на двері своєї квартири. Вона була розгубленою та переляканою.

Вона була «ходячою катастрофою», як часто казав батько. Що ж, принаймні тепер вона точно знала, що іспит з психології вона не провалила. Вона провалила дещо значно масштабніше — власне життя.

Телефон у кишені вібрував, не вгаваючи. Батько. Софія притиснула слухавку до вуха, очікуючи на чергову порцію нотацій, але почула лише важке, втомлене зітхання.

— Софіє, я все знаю, — голос батька звучав сухо і безжально. — Це вже третій випадок за пів року. Спочатку праска, потім забутий увімкненим обігрівач, а тепер це... Ти не можеш жити одна. Ти — ходяча катастрофа, доню.

Софія опустила очі на свої обпалені кінчики волосся і прикусила губу. Вона хотіла сказати, що це була випадковість, що вона просто хотіла зробити вечерю, але слова застрягли в горлі.

— Я домовився, — продовжував батько, і в його голосі вперше прозвучало щось схоже на полегшення. — Ти поживеш з певними людьми, вони за тобою приглянуть. Вони простежать, щоб ти більше нічого не підпалила. Ні квартир, ні бодай іще щось утнула. Твої вихідки обходяться мені дуже дорого. Та й Марго проти, щоб я забрав тебе до нас у Чехію. А з-за кордону я не зможу так часто тебе навідувати.

— Люди? Які люди, тату? — Софія нарешті знайшла в собі сили запитати, хоча перед очима все ще плавали вогняні плями від пожежі.

— У моїх знайомих є друзі, скажімо так, — відрізав він. — Будь готова. За тобою через годину приїде машина. Не намагайся сперечатися, Софіє. Це єдиний шанс для тебе не опинитися на вулиці.

Він відключився. Софія стояла посеред під’їзду, вдихаючи запах гару, який в’їдався у волосся та шкіру. Вона ще не знала, що «люди», про яких казав батько, не просто візьмуть її під опіку.

Пожежні сирени вщухали, змінюючись на тривожну тишу, яка обіцяла зовсім не спокій, а початок гри, правил якої вона не знала.