Глава 1

— Якого крижаного біса ви взяли ті магічні щити?! Хто вам дозволив?! — *гвардіан Вогнебурський влаштовував добру прочуханку голові королівської варти, який стояв перед ним з опущеною головою, мов неслухняне дитя перед грізним батьком. — Я ж казав! Ті щити для військових! Для охорони приготували інші! — його гуркітливий голос прокотився палацом, мов грім, аж здригалися стіни. Розпалений гнівом, розчервонілий Вогнебурський несамовито розмахував руками та ненароком когось зачепив.

— Обережніше! — обурено скрикнула принцеса Леоніла, яка випадково потрапила під гарячу руку кремезного гвардіана, після удару ледь втрималася на ногах. Добре, хоч по голові не огрів. — І чого так руками махати?! — потерла вдарене плече, а її миле личко перекосилося від злоби.

— Ваша Високосте... Пробачте, — вгамовуючи гнів, винувато прохрипів Вогнебурський. У пориві емоцій не помітив принцесу, яка непомітно наблизилася. Авжеж, коли цей маг лютує, зазвичай всі ховаються по кутках, наче миші.

— Пробачте?! Та в мене синець тут залишиться! — Леоніла тицьнула у власне плече, її чорні, мов ніч, очі палали несамовитою люттю. — Здоровило неотесане! Не завадило би повчитися гарних манер! — відчитавши грізного вояку, задерла підборіддя й гордовито покрокувала вперед.

— Крижина! — гвардіан буркнув услід принцесі, граючи жовнами та пропалюючи дівочу спину блакиттю зіщулених очей. Звісно, вона це почула та враз зупинившись, різко обернулася.

— Що?! Ви назвали мене «крижиною»?! Та як ви посміли?! — на дівочих пальцях спалахнули іскри крижаної магії, але Її Високість відразу стиснула кулаки, притлумлюючи нестерпне бажання обдати Вогнебурського порцією магії. Залюбки би перетворила його на бурульку, аби довіку стояв льодяним монументом і краще десь якнайдалі від палацу! Прямолінійного, грубого гвардіана відверто ненавиділа. Можливо за те, що завжди рубав правду в очі усім без винятку, чхати йому на гарні манери і титули! Ще й посмів її, принцесу, назвати «крижиною»! Чванливу Леонілу в палаці саме так називали за спиною через кепський характер. Слуги нерідко страждали від її гніву, вилітали з її покоїв, вкриті численними бурульками. Авжеж, принцеса володіла потужною крижаною магією, яку успадкувала від батьків. — Ви! — гарикнула до насупленого Вогнебурського, а в того аж ліве око сіпалося. — Я буду скаржитися на вас Його Величності!  

— З нетерпінням чекаю на суворе покарання короля, — вояка мовив з відвертим сарказмом. Чи покарає правитель? Як максимум — почує від нього кілька докірливих фраз. Король Вільям Хуртвардський неабияк дорожив цим магом золотого вогню, якого відповідним наказом і призначив гвардіаном за військові заслуги перед королівством. Ба більше, ризикуючи на полі битви, Фредерік Вогнебурський неодноразово рятував життя монарха. 

— Вам це не зійде з рук, обіцяю... — процідивши крізь зуби, Леоніла злісно фиркнула та карбуючи кроки, поспішила до тронної зали, де зазвичай Його Величність приймав відвідувачів. Служниця щойно повідомила, що батько якраз хоче її бачити. Що ж, заразом і наскаржиться на ненависне здоровило...

— Вітаю, — Леоніла впевнено увійшла до тронної зали та схилилася у граційному реверансі перед королем і королевою. — Мені повідомили, що ви хотіли мене бачити. До речі, я також хотіла поскаржитися на...

— Леоніло, — обрубавши доньку, король махнув правицею. — Твої скарги вислухаю потім, а зараз... — побіжно переглянувся з неабияк напруженою королевою. — Хочу повідомити, що бажаю запросити до нашого палацу принца Айдерського з сусіднього королівства Соґвард... Він погодився з тобою одружитися, а цей шлюб потрібний нашим королівствам...

— Що?! Ні! Я не хочу ні з ким одружуватися! — задерши голову, Леоніла капризно тупнула ніжкою. — Ба більше, з принцом Айдерським! З тим носатим, худим... Недолугим...

— Цей союз нам потрібний! — відрізав король, протинаючи вередливу доньку гнівним поглядом чорних очей. — По обіді надсилатиму запрошення до Соґварда, також звелю, щоб в палаці влаштували урочистий бенкет...

— Нізащо! — Леоніла поглянула на батька з відвертим викликом, ще й лиховісно примружилася. — Я їм такий «прийом» влаштую, що той принц тікатиме звідси, мов наляканий щур! — зважаючи на гонор та рішучість, від принцеси не варто очікувати чогось доброго. Як же довго король терпів її витівки! Скільки ж гідних претендентів на її руку з’являлося в палаці, але після поведінки Леоніли вони поспішно покидали королівство. — Я вже все сказала! Не хочу одружуватися! Якщо знадобиться, буду правити одноосібно, як справжня королева!

— Королева?! Ти хоч розумієш, що нам потрібні спадкоємці трону?! А ти єдина наша донька! — завше стриманий король Вільям вже закипав від люті, нервово сіпаючи пальцями синю мантію. — Хоч подумай про продовження нашого роду! Скільки ж тут було гідних претендентів, а тобі все не те! То худий, то носатий, то товстий, то конопатий...

— Хіба ж я винна, що вони ніякі?! — зневажливо пирхнувши, Леоніла гордовито підібгала губи. — Мені ж з ними ложе ділити, не вам!

— Досить! — раптом гарикнув король, а звична поблажливість до капризної донечки враз змінилася холодною рішучістю. Вочевидь його терпець увірвався остаточно. — Ти одружишся і крапка! — Леоніла розгублено застигла, бо голос, як і погляд короля не віщував нічого доброго. — Довго ж я терпів твої витівки... — загрозливо похитав головою. — Отож, одружишся з першим, хто увійде до цієї зали! І мені байдуже, чи то буде слуга, чи охоронець! У моїй владі дарувати титул будь-кому з них!

— Ваша Величносте... Це що, жарт? — смикнувшись мимохіть, Леоніла помітила, що навіть в матінки-королеви налякано округлилися очі після такої заяви батька.

— Хіба я схожий на жартівника? — схиливши голову набік, Його Величність втупився в доньку таким нищівним, крижаним поглядом, що вона відразу зрозуміла — батько не жартує. Схоже, таки довела його до сказу. Добре знала, що зазвичай король не відступає від власних рішень.

— Ні, Ваша Величносте... — голос отетерілої принцеси зрадницьки здригнувся, вже й десь зникла недавня пиха, змінюючись відвертим страхом. — Я згодна... Нехай буде той принц Айдерський з Соґварда...