Вогонь

- Якщо не візьмеш його, то де ми його дінемо? Маріє, ну тобі що, жалко? Тільки три тижні! Відбуде ту свою практику чи експеримент – і поїде собі. А тобі - добрі гроші, бо за проживання заплатить золотом, уявляєш? І пошана від нашого села – я тобі грамоту випишу за підтримку культурного міжсвітового обміну – почепиш на стіні. Хтось зайде в хату – одразу спитає: «А що це в тебе за грамота?» А ти така, повагом, наче нехотя, як про дрібничку якусь: «Та це був тут в нашому селі представник з паралельного світу, в мене кімнату знімав, подяка за найвищий рівень обслуговування!»

- Якого це ще обслуговування?! – визвірилась я на голову нашої селищної ради Степаниду Пилипчиху. – Ви тут ніякими натяками не кидайте! Я дівчина чесна й порядна! У всіх на виду! Василя свого із заробітків чекаю! Всі знають! Як заробить грошей, повернеться, то ми й одружимося!

- Та ти що! Я зовсім не про те, про що ти подумала! – замахала руками Степанида. – Борщів йому навариш, пирогів там, вареників. Ти ж гарно куховариш. Покажеш наш ліс, поля, розкажеш про життя-буття, ну, все про що питатиме...

- А чого до мене? Он, у баби Рябчихи місце є. Хай там живе.

Степанида закотила очі і схопила ще одного пиріжка, відкусила добрячий шмат, прожувала під моїм запитальним поглядом, і аж тоді відповіла:

- Ну й про що він з бабою Рябчихою розмовлятиме? Про те, як добре було в «совєцкє врем’я», і як погано зараз? І як ти уявляєш її в полях чи лісі? Та вона ледве до лавки за ворота виходить! Вже скоро зігнеться нижче, аніж її костур.

- Ну, не знаю, - опиралась я, - на городі вона за трьох сапкою махає. Молодий так не витримає. Прикидається баба.

- Може, й прикидається, - погодилась голова, - але той паралельний практикант чоловік молодий, а з бабою йому буде скучно. Ну, Маріє, будь ласка. Я б до себе взяла, але ж Роман мій страшно ревнивий, ти ж знаєш. Не потерпить чужого чоловіка в домі. А у всіх інших хатах сім’ї живуть, куди їм третього.

- А мені, значить, можна другого? Не хочу. Категорично відмовляюся, - я насупила брови і схрестила на грудях руки. – І взагалі, скоро Василь приїде, а тут постоялець. Якось воно не дуже.

- Дуже, дуже... – знову приступила до вмовлянь голова селищної ради.

І я відчувала, що скоро погоджуся. Бо найголовнішим аргументом у всій цій історії були гроші. Практикант платив щирим золотом. А нам з Василем гроші потрібні були, бо ми збиралися одружитися і почати будувати свою хату.

Жити з ним у його батьків ми не могли, бо там вже старший брат з сім’єю та дітьми прилаштувалися. А моя хата була маленька, старенька, стіни ледве трималися на чесному слові. Як ото малюють хату Шевченка в підручниках з літератури, ото й така в мене була. Одній ще так-сяк, а вдвох, та й діти підуть... Ці роздуми були і приємні, і якісь наче чужі, не мої, чи що... Бо я ніколи не задумувалась над такими речами, поки не зустріла Василя. Він, вперше зайшовши в хату, сказав мені:

- Бідненько в тебе. Кажуть, наче потроху купують в тебе твою мазанину... А чого ж у хаті хоча б ремонт не зробила?

Мазанина – це мої картини, якщо не зрозуміли. Так Василь їх чомусь називає. Я не звертаю уваги, бо вважаю, що це просто не його сфера, він більш приземлений, людина фізичної праці, так би мовити, і рукастий – все робити вміє, на все свою думку має... От і коли їхав на заробітки, сказав: «Ти тут дивися, чекай мене. Я грошей трохи зароблю – приїду, нову хату почнемо будувати на місці твоєї халупи». Правда, не спитав, чи я того хочу, але потім я подумала, що він так турбується про мене, опікується моїм життям – і тепло на душі стало. Ніхто ніколи не хвилювався за мене, не писав листів, не думав, не цілував... Тільки Василь. Я коли після дитбудинку приїхала сюди на поселення, то мене всі цуралися, поки не звикли й не побачили, що дитбудинківці теж люди. А Василь одразу приязно спілкувався, а там ми й зустрічатися почали. Правда, його батьки наче спочатку проти були. Але потім змирилися, щось таке їм Василь сказав, що навіть привітними іноді ставали.

***

«Паралельний практикант», як назвала його Пилипчиха, приїхав по обіді. Я якраз поралася на городі – полола буряки. Спекотно було, страх! Я зирк – стоїть біля паркану якийсь чоловік.

Не дуже високого зросту, міцно збитий, звичайний. Хоча, незвичайне було: руде волосся дрібними хвилями спадало йому на плечі, а очі були дивного майже жовтого кольору. Навіть червоного.

- Ви хто? – питаю. – Паралельний практикант? Ой, в смислі, ви на практику приїхали в наше село? Тобто... е-е-е... ви на практику в наш світ завітали? – я згадала, що чоловік наче не хто-небудь, а якийсь наче поважний пан, Степанида казала.

- Так, - кивнув він і посміхнуся. – На практику, як ви тут кажете. В мене експеримент із самознищення тіла в умовах чужого світу з подальшим відновленням елементарної стабільної структури.

Я покивала з розумним виглядом, наче зрозуміла його слова. Кинула сапку і пішла влаштовувати гостя.

Він з найперших днів був дуже дивним. Та й що ви хочете з людини, яка з’явилась із зовсім чужого паралельного світу? По-перше, він майже не їв. Поставлю перед ним миску з борщем, а він починає його нюхати, розглядати зацікавлено й довго, наче перераховуючи все, що там плаває. А потім видає фразу:

- Український борщ схожий на вулканічну лаву – майже такий колір, подається гарячим, і сметана, як і розплавлений базальт, робить його неймовірно смачним. Я люблю розплавлений базальт...