Розділ 33

Ми з Вірою повернулися до будинку, і щойно підійшли до під’їзду, як побачили їх — Тараса й Андрія.
Обидва запилюжені, спітнілі, але абсолютно щасливі. Наче щойно виграли чемпіонат світу. Або хоча б районні змагання.

— Та-леаааас! — закричав Андрій, побачивши Віру. — Я забив! Тлі! ТЛІ голи!

Показав три пальці, але великий палець явно плутався з мізинцем.

Тарас потер шию і важко видихнув.

— Він забив, — визнав він із такою серйозністю, що я ледь не розсміялася. — Три.

Поглянув на мене з виразом: я пережив атаку міні-урагана, похвали мене.

— Ух ти! — Віра нахилилась до малого. — Ти молодець! Тепер ти наш нападник номер один!
Андрій засяяв так, ніби його щойно прийняли в «Барселону».

Тарас усміхнувся і кинув на мене той короткий погляд… отой, який мене щоразу розчиняє.
Ніби каже: дивись, це наша маленька команда, і ти тепер частина її теж.

— Ну, нам пора, — сказала Віра, беручи Андрія за руку. — Ми ж обіцяли сьогодні зайти до бабусі й дідуся. Якщо не прийдемо — вони оголосять нам санкції у вигляді нескінченних баночок варення.

Підморгнула мені:

— Але ми ще прийдемо. Андрій же точно не відчепиться від дядька Талааааса. Правда?

— Я! Не! Відцеплюуууся! — підтвердив малий голосно, навіть занадто.

Тарас прикинувся, що не чує.

— До зустрічі, — сказала Віра мені, тепло торкнувшись моєї руки. — І дякую. За каву. І… за все.

Я кивнула.
І за якусь мить їх уже не було — тільки відлуння дитячого сміху в повітрі.

Ми з Тарасом залишилися стояти біля під’їзду.
Дивно тихо після футбольного вибуху енергії.

— Він тебе замучив? — я підняла брову.

— Ні, — усміхнувся він. — Він класний пацан. Просто швидкість у нього, як у гепарда на Red Bull.

Мені чомусь стало приємно, що він говорить про нього з теплом.

Ми піднялись на наш поверх, і біля дверей моєї квартири я зупинилася.
Він теж спинився поруч.
Це була та коротка мить тиші, коли обидва знають, що не хочуть розходитися.

— Ну… — почав він, обережно потерши потилицю. — Гарний сьогодні день, правда?

— Ммм, — я зробила вигляд, що думаю. — Так, гарний. Хоча…

Зробила крок ближче й підняла на нього погляд. — Одну обіцянку ти сьогодні ще не виконав.

— Яку? — насторожено спитав він.

— Ну як це яку, Тарасе? — я надула губи. — Ту, що ти мені дав.

Він насупився.

— Яку саме?

— Ох ти ж, хитрий! — тицьнула в нього пальцем. — Ту, про стриптиз.

— Я нічого не обіцяв! — обурився він. Настільки щиро, що аж смішно стало.

— Обіцяв, — сказала я твердо.

— Не обіцяв.

— Обіцяв.

— Коли!? — він уже майже підвищив голос.

— Коли я була зла, ти сказав: “Добре, добре! Заспокойся! Хочеш — я тобі стриптиз станцюю!” — Я повторила його інтонацію з ідеальною точністю.

Він застиг. Мигнув двічі.

— Я тоді просто… рятував себе. І це не рахується.

— Рахується, — я склала руки на грудях. — Слово — не горобець.

Він підняв брову:

— Може… не сьогодні? Може завтра? Або післязавтра? Або ніколи? Варіантів багато…

— Тарасе, — я підійшла ще ближче. — Якщо я дуже, дуже сильно попрошу…

Я піднялась навшпиньки, обхопила його за шию і тихенько поцілувала.
Добре. Повільно. Тепло.
Так, як він завжди втрачає контроль.

Він різко вдихнув.
А я відчувала, що перемога вже в моїх руках.

— І поцілую ще раз, — прошепотіла я біля його губ.

Я це зробила.
Другий. Третій.
Він обхопив мене за талію, притягнув ближче, і поцілунок став зовсім іншим — глибшим, сміливішим.
У ньому було все: і втома від дня, і сміх, і бажання, що нарешті вирвалось.

Коли я відірвалася, він ледве говорив:

— Ти граєш нечесно…

— Я чесніша за тебе, бо ти обіцяв стриптиз, а не я, — я взяла його за футболку й потягнула до дверей.

— Рито, це не… — він навіть не закінчив фразу, бо я відчинила двері й затягнула його всередину.

— Зайди, — сказала я. — Я хочу дещо подивитись.

— І що саме? — пробурмотів він, уже заходячи.

Я схопила край його футболки двома пальцями.

— Передпрограму.

Він засміявся — низько, красиво, так, що по спині побігли мурашки.

— Добре, — сказав він нарешті, обіймаючи мене й притискаючи до себе. — Якщо ти дуже просиш…

Він поцілував мене в скроню.

— Я подумаю.

— Ти вже подумав, — відповіла я, зачиняючи двері ногою. — За тебе.

І коли ми опинилися в темному передпокої, я вже знала:
Так.
Ось так має закінчуватися історія, в якій двоє нарешті перестають робити вигляд, що можуть жити окремо.

Він нахилився, і наш наступний поцілунок уже не був про суперечки чи жарти.
Він був про те, що ми обоє вибрали одне одного.
Назавжди.

Моя історія з Тарасом не закінчилась.
Вона тільки почалася.