Розділ 32

Кав’ярня була тихою, майже порожньою — маленьке місце біля нашого будинку, де завжди пахло свіжою випічкою й чимось схожим на корицю. Ми з Вірою зайняли столик біля вікна. Я ще трохи хвилювалась — невідомо чому, але її присутність давала якесь дивне відчуття… правильної людини.

Віра взяла капучино, я — американо, і перші кілька секунд ми сиділи мовчки. Не незручно — скоріше спокійно. Вона уважно дивилась на мене, але без осуду, без цікавості, що коле. Навпаки — тепло.

— Знаєте… можу одразу сказати, — почала вона, обережно крутячи чашку в руках. — Тарас — найкращий брат, який тільки міг би бути у мого Андрія.

Я підняла погляд. Її очі засвітилися тим теплом, яке буває лише в людей, що справді пережили багато разом.

— Андрій був дуже веселий, — продовжила вона. — Тарас для нього був… ну, не просто братом-близнюком. Він був його опорою. Каменем. Людиною, яка могла завжди витягнути з будь-якого болота.

Віра посміхнулась. 

— А після того, як Андрія не стало, Тарас став такою ж опорою і для нас з маленьким Андрієм.

Мені стало тепліше. І водночас трохи незручно. Бо я чула від інших, що Тарас хороший, але слухати це від Віри — зовсім інше.

— Тарас особливо не говорить про це, так? — запитала вона, піднявши на мене погляд.

— Ні, — видихнула я. — Взагалі не говорить. Про себе майже нічого.

Віра кивнула так, ніби цього й очікувала.

— Це весь він. Він ніколи не вихваляється. Навіть хорошими вчинками. Навіть тими, які робить щодня. — Зітхнула. — Знаєте, коли Андрій молодший захворів у свої три роки — температура сорок, жахливий кашель, страх… я була тоді як зламане дерево. А Тарас просто приїхав зі зміни, навіть не переодягнувся, і залишився з нами на дві доби. Спав сидячи на підлозі, з рукою на спинці ліжка малого.

Вона всміхнулась крізь спогад. 

— Серед ночі прокидався раніше за мене перевірити, чи в нього ще висока температура. Нічого не казав. Просто робив.

Я відчула, як щось стискає горло.

— А потім, — продовжила Віра, — коли ми вперше поїхали в зоопарк…

Вона раптом розсміялася. 

— Ой, це вам треба почути.

— Розповідайте, — посміхнулася я мимоволі.

— Ми тоді були з коляскою, Андійку було два з половиною, і він уже тоді обожнював тварин. Особливо — верблюдів. Не знаю чому. Ми підійшли до вольєра, і тут цей верблюд, ну такий здоровенний, розумієте…

Вона руками показала щось велике.

— Підходить до нас, дивиться прямо на Тараса… і плює йому в обличчя. Просто так!

Віра хихотіла, пригадуючи. 

— А Тарас стоїть з таким обличчям… якби це був хтось інший, він би вже влаштував йому лекцію про повагу. Але ж то верблюд!

Я розсміялась так щиро, що навіть бариста на нас глянув.

— І що він зробив? — ледве вимовила я.

— Витерся рукавом і сказав: "Ну хоч комусь сьогодні пощастило мене заткнути".

Віра качала головою, сміючись. 

— А Андрій малий вирішив, що це найсмішніше у світі. Тиждень усім повторював: "Вельблюд плюнув у Талу!"

Ми сміялися разом, але потім Віра повільно заспокоїлась і стала серйознішою.

— Я хочу, щоб ви знали одне, Рито. — Вона поклала долоню на стіл, ніби підсилюючи вагу слів. — Між мною і Тарасом ніколи нічого не було. І не буде.

Тихо додала:

— Я любила Андрія. Люблю. І любитиму, поки дихаю. Тарас для мене — родина, але не… та родина.

Вона подивилась на мене так, що сумніви в мені почали розчинятися.

— Я знаю, — відповіла я. — Просто… тоді, коли я побачила вас утрьох… у мене стало так темно в голові…

— Це нормально, — м’яко перервала вона. — Ви його любите.

Її слова застали мене зненацька. Я відкрила рот, щоб щось заперечити, але…

Вона лише посміхнулась.

— Не хвилюйтеся. Я жінка. Я бачу.

Підморгнула. 

— А ще я чула, як він про вас говорив. Ох, як же він говорив.

Я застигла.

— Про… мене?

— Авжеж. Як тільки но ми приїхали до нього — і перші хвилин десять розповідав про вас. Не міг зупинитися. Така гордість у голосі була…

Віра зітхнула.

— Я років чотири не бачила його таким. А це, повірте, щось значить.

Я відчула, як щось м’яко перевертається під ребрами.

— І якщо Тарас закохався, — додала вона тихо, але впевнено, — то все. Він не відпустить. Він триматиме, підтримуватиме, берегтиме. Бо він такий. Він любить раз і назавжди.

Я дивилась у свою чашку, відчуваючи, як тепло від кави не лише гріє руки — воно розливається десь у грудях.
Розслаблено.
Спокійно.
Надійно.

— Він… говорив про мене? — знову перепитала я, бо не могла повірити.

— О, та ви б чули! — Віра усміхнулась. — І про те, як він вас дратував на початку. І про те, як ви смієтеся. І як ви тримаєте чашку лівою рукою, але ложечку правою. І як ви морщите ніс, коли сердитесь.

Повернула голову трохи вбік.

— І як він боїться вас втратити.

Мені захотілося одночасно сміятися й плакати.
Віра ж просто спокійно пила каву, ніби це найзвичніша в світі розмова.

— Ви йому важливі, Рито. Дуже.

Я ковтнула повітря, яке стало густим, мов мед.

— І… ви не проти? — тихо спитала я. — Того, що він… зі мною?

Віра подивилась на мене так тепло, як дивляться на того, кого вже прийняли в родину.

— Рито. Я мрію, щоб у життя Тараса знову повернулося світло. І якщо цим світлом стали ви… то я лише рада.

Вона торкнулася моєї руки долонею.

— І, між нами, я помітила, як він на вас дивився. Так не дивляться на "просто сусідку".

Я засміялась, відчуваючи, як щось велике і добре розкривається всередині.

— Ну, — сказала Віра, допиваючи каву, — а тепер ходімо. Бо якщо я правильно знаю цих двох, вони вже або влаштували чемпіонат світу у дворі, або Тарас знову посварився з верблюдом.

— У дворі немає верблюда, — сказала я, сміючись.

— Поки що, — серйозно відповіла вона.

Ми вийшли з кав’ярні.
І я вперше почула це — справжній, глибокий спокій у собі.

Спокій, у якому є місце для нього.
Для них.
Для мене.