Розділ 31

Ми ще стояли так — притиснуті одне до одного, ніби боялися відпустити навіть на секунду. Його підборіддя торкалося моєї маківки, а мої пальці вперше за ці два дні не тремтіли. Ніби все, що стискало мене зсередини, поступово тануло у його теплі.

— Добре? — тихо спитав він.

Я лише кивнула, притулившись щокою до його грудей.
Тарас видихнув так, наче й сам тримав цей подих надто довго.

Та в цей момент у двері хтось загатив кулачками так сильно, що я навіть здригнулась.

— ТА-ЛЕАС! ТА-ЛЕАС! — пролунав радісний дитячий крик, у якому ще чути було ту смішну «л» замість «р».

Ми одночасно розсміялися — тихо, майже беззвучно, бо момент був надто ніжним, щоб руйнувати його голосно.

— Ну хто б це міг бути? — пробурмотів Тарас з усмішкою.

— Навіть не здогадуюсь, — видихнула я, ковтаючи сміх.

Стукіт повторився ще наполегливіше.

— ТА-ЛЕАС! Ти тут? Там футбол! Ти обіцяв!!!

Тарас закотив очі, але очі в нього світилися теплом.

— Мабуть, мені доведеться йти рятувати честь сім’ї, — тихо пожартував він.

Потім подивився на мене — уважно. 

— Ти готова?

Я глибоко вдихнула і кивнула.
Страх, який ще недавно щипав мене зсередини, вже не був таким гострим.

Він взяв мене за руку — так природно, так твердо, ніби ми й не сварилися ніколи — і відчинив двері.

Андрій стояв на порозі, у спортивних штанях, з м’ячем у руках і трохи сердитим виразом, який миттєво розтанув, щойно він побачив Тараса.

— Ти довго! — вигукнув він і одразу потягнув Тараса за руку. — Пішли! Я вже м’яч надмав!

— Надмав? — перепитав Тарас, ховаючи усмішку.

— Так! Дуже надмав! Пішли!

Я не втрималась і тихо засміялася.

І тут коридором швидким кроком наблизилася Віра, тримаючи на плечі рюкзак і трохи закочуючи очі.

— Андрійку! Я ж тобі казала — Тарас зайнятий. Не можна отак вриватись! — Вона підхопила хлопчика за плече, обернула до себе. — Вибач. Справді, він сьогодні з цим футболом…

Вона підняла погляд на Тараса, але раптом помітила мене.

— О, це ви… — її погляд став теплим, майже веселим. — Ви Рита? Так?

Я ледь кивнула.

— Так, Рита, — втрутився Тарас. — Я вам про неї говорив.

Віра усміхнулася ще ширше, і щось у тій усмішці було таке домашнє, відкрите, чесне, що мені відразу стало легше.

— Дуже приємно, — вона простягла руку. — Я Віра. І вибачте за це моє маленьке торнадо.

І вона кивнула на Андрія.

— Упертий, як його дядько. Це, мабуть, у них родинне. От що значить генетика.

— Я не упелтий! — обурився хлопчик, але замість «р» його «л» зробило фразу надто милою, щоб сприймати її серйозно.

— Угу, звісно, не впертий, — пожартувала Віра і підморгнула мені.

Я не помітила, як усміхнулась у відповідь.

Андрій коротко глянув на мене:

— Ти тьотя Лита? — запитав він.

Я примружилась, стримуючи сміх.

— Ну… якщо хочеш, можеш так називати.

— Молемо всі йти, — вирішив він, і знову потягнув Тараса за руку. — Ти обіцяв мені футбола! Пішли!!!

Віра сперлася на одвірок і зітхнула:

— Він сьогодні непробивний. Якщо щось вирішив — то кінець історії.

— Я знаю декількох таких, — тихо прошепотіла я, поглянувши на Тараса.

Він криво усміхнувся:

— Ну-ну.

Віра розсміялася і підійшла ближче до мене.

— Знаєте, — сказала вона вже спокійніше, — я розумію, що це не найкращий момент для знайомства. Ви з Тарасом… — вона кивнула на нас. — Мабуть, обговорювали щось важливе. І я не хочу втручатися. Але…

Вона задумливо подивилася на хлопчика, який намагався затягнути Тараса до ліфта.

— Було б чудово, якби ми могли випити кави. Просто… по-людськи. Поки вони футбол там собі ганятимуть. Я би залюбки познайомилася з вами блище. Ну, все ж таки… — вона усміхнулася тепліше. — Дівчина Тараса — це не дрібниця.

У мене всередині щось тепло ворухнулось.
Слово «дівчина» струснуло мене, але приємно, без страху.

Я подивилась на Тараса — він дивився на мене так, ніби теж почув це слово.
І йому воно сподобалося.

— Якщо хочеш, — тихо сказав він мені. — Ми можемо піти разом. Або я можу спершу віднести малого на поле, а ти залишишся вдома. Все як тобі комфортно.

Я вдихнула.
Чесно.
Глибоко.

І відчула, що у грудях вже немає того стискаючого страху. Лиш легке хвилювання — як перед чимось новим, світлим.

— Я… не проти кави, — сказала я.

Віра усміхнулась щиро.

— Чудово. Поки хлопці витрачатимуть енергію, ми можемо поговорити. Без галасу. — Вона нахилилась до мене й пошепки додала: — Повірте, з цими двома це велике благо.

Тарас пирхнув.

— Я чую, взагалі-то.

— Тим більше, — відповіла вона і підморгнула мені вдруге.

Андрій тим часом уже стояв у ліфті й нетерпляче показував руками:

— Та-леас! Ході до мене! Ми запізнюємось на футбола!!!

Тарас зітхнув і, нарешті відпустивши мою руку, нахилився до мене, швидко, ледь торкаючись, поцілував у скроню.

— Я недовго, — прошепотів.

— Іди вже, — сказала я, усміхаючись. — Бо він ще ліфт захопить у полон.

— Так і буде, — підтвердила Віра.

Тарас підморгнув мені, ступив у ліфт, і двері зачинилися, залишивши мене з Вірою в тихому, трохи хаотичному коридорі.

Віра повернулася до мене:

— Ну що? Почнемо з кави? У мене є кілька історій про маленького Андрійка та його дядька. Обіцяю — одна краще за іншу.

Я посміхнулася — легко, по-справжньому.

— Почнемо.

І вперше за останні дні я відчула, що все входить у свою нову, правильну форму.
Теплу.
Живу.
Справжню.