Розділ 30

Я довго мовчала. Так довго, що навіть дихати було важко — ніби кожен вдих чіплявся за щось гостре всередині грудей. Тарас стояв за кілька кроків від мене, застиглий, напружений, і чекав. Я бачила, як він стримує себе, як він не розуміє, що відбувається, але не рухається до мене. Лише очі — уважні, тривожні, ті самі очі, які я так любила дивитися зблизька, коли він цілував мене між ковтками повітря.

Смішно. Два дні тому ці очі були для мене домом.
А зараз — лише ще одна річ, що болить.

— Гаразд, — видихнула я нарешті, стискаючи пальці в кулаки. — Ти хочеш знати, що сталося? Добре. Я скажу.

Тарас мовчки кивнув.

Я витерла долонею щоку, хоча там не було сліз — просто хотілося стерти усе, що мене переслідувало весь цей час.

— Ти… ти мені брехав, — сказала я тихим, але твердим голосом.

У його обличчі промайнуло здивування. Справжнє. Без удавання.

— Рита… — почав він, але я підняла руку, зупиняючи.
Я ще не закінчила. Я нарешті мала це сказати.

— Ти мені брехав, — повторила. — І робив вигляд, що все чесно. Що між нами… — я ковтнула клубок у горлі. — Що те, що було між нами, справжнє. А виходить, ти просто не хотів говорити правду.

Він повільно нахилив голову, ніби намагаючись зібрати мої слова у щось логічне.

— Я не розумію, про що ти, — його голос був твердим, але м’яким, без злості. Він справді не розумів. Мене це ще сильніше різало.

І тоді з мене прорвалося:

— Про те, що в тебе є дружина і син!

Тарас різко здригнувся. А потім… засміявся.
Тихо. Невпевнено. Так, ніби він раптом побачив картину, яку я не могла відрізнити від жахіття, але для нього це було щось інше.

Я заклякла.

— Ти смієшся?.. — прошепотіла, відчуваючи, як щось холодне піднімається вздовж хребта.

— Рита… — він потер обличчя, все ще посміхаючись. — Боже, так от чому ти тікала від мене ці два дні.

Я не могла поворухнутися.

— Звичайно, я тікала, — відповіла я тихо, обірвано. — Коли жінка з валізою й дитиною — твоєю копією, між іншим, — заходить до твоєї квартири, називає хлопчика “Андрію”, а дитина ще й з такою ж посмішкою… Тарасе, яка нормальна людина після цього не зробить висновоків?

Тарас опустив руки. Всі емоції щезли з його обличчя. Замість сміху — м’якість.
І трохи болю.

— Рита… це не моя дружина. І не мій син.

Я кліпнула. Один раз. Другий. Слова не вкладалися в реальність.

— Як — не твій?.. — я ледь не прошепотіла. — Але він же… він же такий схожий на тебе. І жінка… Вона так дивилася на тебе. Ніби…

— Ніби я їй рідний, — підхопив він. — Бо я їй справді рідний. Але не так, як ти подумала.

Він повільно зробив крок до мене, але зупинився, лишаючи відстань, яку я тримала між нами.

— Це Віра, — сказав тихо. — Дружина мого брата.

Я застигла.
Повітря в легенях зупинилось. Нарешті пазл почав складатися.

— Брата?.. — повторила я машинально.

Тарас кивнув.

— Ти ж знаєш, що в мене був брат-близнюк. Андрій. —Його голос злегка захрип при згадці. — Так от… хлопчик — теж Андрій. Йому виповнився рік, коли мого брата не стало. Ти ж бачила, наскільки він схожий на мене? Та він копія не мене… а мого брата.

Я повільно опустилася на край дивану. Голова йшла обертом.

— А Віра… — продовжив Тарас. — Вона пів року як живе за кордоном. Робота, можливості для малого. Ми з ними близькі, тому що… — він на мить замовк. — Тому що після смерті Андрія вони були всім, що від нього лишилося. Я забирав малого з садочка, допомагав з документами, ночував у них, коли Вірі було погано. Я… сім’я для них. Але не так, як ти подумала.

Я дивилася на нього і вчилася дихати заново.

— Я… — слова не приходили. — Я думала, ви з нею разом.

— Ні, — його голос був твердим і спокійним. — Ні. І ніколи не будемо. Віра — мені рідна. Але вона не моя жінка. Її серце все ще з Андрієм. А моє… — він затримав на мені погляд. — Моє давно вже дивиться в інший бік.

Я закусила губу, відчуваючи, як щось тепле і болюче змішується всередині.

— Я хотів вас познайомити, — додав він. — Чесно. Просто хотів знайти момент. Не на бігу, не між чергами, не так… — він махнув рукою, натякаючи на сьогоднішній хаос. — А нормально. Бо вони для мене важливі. І ти — важлива. І я хотів, щоб ви знали одна про одну.

Мені стало так соромно за всі ті думки, які мучили мене ці дні, що я опустила погляд у підлогу.

— Я… — я видихнула. — Я подумала найгірше.

— Ти подумала логічно, — м’яко сказав він. — З твоєї точки зору все було саме так. Я сам винен, що не розповів раніше. Просто… мені було кайфово. Ти була кайфом. І я не хотів порушити це нічим зайвим. Але… — він зітхнув. — Це не виправдання.

Я відчула, як горло знову стискається.

— І ти… ніколи мені не брехав? — запитала я, ще не вірячи до кінця.

— Ніколи, — твердо сказав він. — І не збираюся. Я не хочу тебе втратити через те, чого немає. Бо я тебе…

Він замовк. Ніби слова зупинилися на губах.

Я підняла на нього погляд.
Його очі були теплі, щирі, без жодної тіні фальші.

— Бо я тебе дуже серйозно сприймаю, Рито, — закінчив він тихо. — Можливо… навіть більше, ніж варто було б так швидко. Але це так.

Мені хотілося заплющити очі і просто розтанути під цими словами. Але я лише видихнула:

— Тарасе… я була така зла. Така ображена. Мені здавалося, що це все — дурна казка, яка розсипалась прямо в руках. Я… я не знала, що робити.

Він нахилив голову.

— Тепер знаєш. І я тут. Я перед тобою. І я нікуди не піду, поки ти сама не скажеш, що мені йти.

Я сповільнено підійшла до нього. Він стояв нерухомо, ніби боявся злякати мить.

— Я… не хочу, щоб ти йшов, — сказала я майже шепотом. — Просто… дай мені трохи часу зрозуміти, що це все було лиш моїм страхом. Не реальністю.

Він торкнувся моєї щоки, обережно, як торкаються кришталю.

— Тоді я буду поруч стільки, скільки треба, — прошепотів він.

І вперше за всі ці два дні я вдихнула повними легенями.