Розділ 29

Я весь день ходила квартирою, як загублена. І це не метафора — я справді рухалася без будь-якої логіки: то відкривала ноутбук, навіть не вмикаючи його, то брала чашку, наливала воду, ставила назад, то підходила до вікна, потім уходила геть.

Мій внутрішній хаос був гучнішим за будь-який звук у квартирі.

Нічого не могла нормально ні їсти, ні дивитися, ні читати. Голова боліла від думок, серце — від невизначеності. Ситуація з учорашнього дня стояла перед очима постійно: жінка, хлопчик, Тарас, їхні посмішки, те, як він взяв малого за руку, як вони виглядали разом такими… завершеними.

Кожен раз, коли я згадувала це, ніби щось в мені різко стискалося.
Страх. Ревнощі. Біль.
І, мабуть, головне — відчуття, що мене не посвятили в історію, яка стосувалася безпосередньо мене.

Я весь день уникала дзвінків. Не відповідала на повідомлення. Навіть вимкнула звук у телефоні, бо кожна вібрація нервово відбивалася в грудях.

І коли вже почало темніти, і я думала, що, можливо, сьогодні обійдеться без складних розмов, у двері постукали.

Я завмерла, як тоді.
Але цього разу… світло у вітальні горіло. І я не встигла вимкнути.

Стукіт повторився, гучніший і чіткіший.

— Рито, відчини. — голос був спокійний, але в ньому чітко відчувалась тверда рішучість.

Я стиснула пальці на футболці. Зробила крок назад. Потім уперед.
Перебирала варіанти, як не дихати, як не рухатися, як зникнути тілесно, розчинитися у повітрі й не відповідати.

Але потім він сказав:

— Я знаю, що ти вдома. Світло горить. І я не піду, поки ти не відчиниш.

Моя шкіра вкрилося мурашками.
Він був упертий.
Я знала це, але зараз ця його риса била прямо по моїй хиткій рівновазі.

Я підійшла до дверей дуже повільно, ніби боялася, що вони вибухнуть у мене перед обличчям.

Взялася за ручку.
Вдихнула.
Відчинила.

І там він.

Тарас стояв на порозі — спокійний зовні, але очі були таким міксом тривоги й рішучості, що мені стало не по собі.

— Що сталося? — він не підвищував голос, але в його словах була сила. — Ти не відповідаєш на дзвінки. Ігноруєш повідомлення. Не відчиняєш двері… Що я зробив не так?

Його погляд ковзнув по мені — уважно, але без тиску. Наче він боявся різко рухатися.

Я відвела очі.
Я не могла на нього дивитися. Бо якщо б подивилася — напевно, зламалася б одразу.

— Я… — я ковтнула повітря, сухе й важке. — Просто втомилася. Дуже багато роботи. Я забрала частину проєкту додому. Засиділася. Стомилася. От і все.

— Рито. — у його голосі з’явилася гірка недовіра. — Ти зараз серйозно думаєш, що я в це повірю?

Я кивнула швидко, надто поспішно.

— Я завтра все поясню. Добре? Давай завтра. Давай не сьогодні. — Я вже майже знову зачинила двері.

Але він раптом підставив ногу.
Я не бачила цього. І коли двері зачинилися — вони грюкнули прямо по його стопі.

— Ой! — він театрально, але дуже реалістично стиснувся.

Я видихнула різко.

— Боже, Тарасе! — я відчинила двері ширше. — Ти що робиш?! Це ж боляче!

— Та є трохи… — він підняв брови, дивлячись на мене так, ніби саме цього чекав. — А тепер, коли ти перейнялася, я можу зайти?

І перш ніж я щось сказала, він однією швидкою дією прослизнув усередину, закрив за собою двері та став між ними й мною.

— Я нікуди не піду, доки ти не скажеш, що трапилося.

Він повільно підняв руки — не для того, щоб торкнутися мене, а ніби показати, що не тисне.

Я відступила на крок.
Потім на другий.

— Не підходь.

— Я й не підходжу. — він залишився на місці. — Але ти так себе ведеш… наче я щось зробив. Тільки я не знаю що.

Я відчувала, як груди стискає важкість, як у горлі дряпає перша хвиля сліз. Ні, я не хотіла плакати перед ним. Не зараз. Не поки я не знаю правду.

— Нічого ти не зробив, просто… — я знову спробувала взятися за дверну ручку, але Тарас легенько, майже непомітно, притис пальцями її так, щоб я не змогла знову відчинити.

— Рито. Подивись на мене. — його голос став тихішим, м’якшим. — Якщо ти втомилася — я почекаю. Якщо злякалася — поговоримо. Якщо я тебе образив — скажи. Але не мовчи так… це найгірше, що ти можеш зробити.

Я стиснула губи.
Мені хотілося або кричати, або сміятися, або просто зникнути.

— Я… не можу сьогодні. Давай завтра, — слабко прошепотіла я.

— Ні. — його відповідь була твердою. — Не завтра. Ти тікаєш. А я цього не дозволю. Між нами було щось справжнє, і я не збираюся дозволити тобі сховатися під ковдрою й робити вигляд, ніби нічого не сталося.

Він зробив один крок уперед.

Я одразу відступила.

— Не чіпай мене.

Це його зачепило.
Я це побачила — по тому, як здригнулися куточки його губ, як щось болісне промайнуло в очах.

— Я не збираюся тебе чіпати, — тихо сказав він. — Я просто хочу зрозуміти, чому ти поводишся так, ніби я тобі незнайомий. Ніби ми не були разом минулі тижні. Ніби… — він видихнув. — Ніби ти хочеш від мене втекти.

Мовчання нависло між нами важке, глухе.

Мені хотілося відповісти, але мова наче не піднімалася.

Тарас спробував легенько доторкнутися до мого плеча — не сильно, не настирливо, просто щоб заспокоїти.

Я відсахнулася.

— Не треба. Будь ласка, — прошепотіла я.

Він опустив руку.
Уперше за весь час у ньому з’явилася розгубленість.

— Рито… що з тобою? — його голос затремтів, ледве помітно, але я це чула. — Скажи хоч щось… будь-що.

Я знову губила слова.
Я не знала, як почати.
Не знала, як сказати те, від чого мене саму трясло.

Його погляд став ще м’якшим.

— Я нікуди не піду, — повторив він. — Доки ти не скажеш правду.

Я заплющила очі.