Розділ 28

Я не знаю, скільки часу просиділа на підлозі, сперта спиною об двері, після того, як вони — жінка й хлопчик, та сімейна картинка — зайшли до квартири Тараса. Можливо, хвилину. Можливо, цілу годину. Час розтягнувся в щось липке, нерухоме.

Єдине, що я знала точно: я не могла зараз бачити Тараса.

Не могла чути від нього пояснень.
Не могла ризикувати, що скажу щось, чого не зможу забрати назад.
Не могла дивитися йому в очі… не після того, що побачила.

Я нарешті піднялася з підлоги, ноги тремтіли, немов після марафону. Тихо, майже нечутно, пройшла вглиб квартири й повимикала світло скрізь. Перевірила двічі. Тричі. Стояла в темряві у вітальні, притулившись лобом до холодного скла вікна.

Глухо, тихо, але дуже чітко всередині звучала думка:
Він має родину. Він не сказав мені. Я… хто в цій історії?

Серце стискало так, що я мала робити кілька коротких вдихів, щоб не задихнутися.

Минуло хвилин двадцять. Може, трохи більше. І раптом — тихий, але впевнений стукіт у двері.

Я завмерла.

Стук повторився.

Потім — ще.

Я знала, хто це.
Я впізнала б його манеру стукати в будь-якій тиші.

Тарас.

Я не рухалася. Навіть дихала обережно, бо здалося, що будь-який звук може мене видати.

Ще кілька секунд тиші — і я почула, як він говорить тихо, зовсім поруч, через двері:

— Рит, ти вдома?… Відчини, будь ласка.

Так тихо, так м’яко… що я ледь не зламалася й не рвонула двері.

Але я не могла. Не зараз. Не з цими образами в голові: він, хлопчик на руках, жінка, яка називає їх «ми».

Я стояла, затиснувши долоні, як школярка, яка робить вигляд, що її немає вдома. Абсурдно. Дитячо. Але це було єдине, на що я була здатна.

Тарас постукав ще раз.
Потім, трохи голосніше, але без злості:

— Я знаю, що ти вдома. Світло було увімкнене… Рит, поговорімо.

Мені стало важко ковтнути.

Я не можу, Тарасе. Ти зараз там — із ними. А я… я не знаю, що між нами було.

Нарешті стукіт стих. Але не через те, що він пішов. Тиша була короткою. За мить мій телефон завібрував у руці.

Тарас дзвонить.

Я відхилила.

Телефон загорівся знову — другий дзвінок.

Я стиснула губи, вимкнула звук, натиснула «відхилити».

Третій дзвінок.
Четвертий.

Я відчувала себе жалюгідно, але навіть це було краще, ніж зустріч із правдою, яку я не була готова прийняти.

Нарешті дзвінки припинилися.
А через хвилину — повідомлення.

«Ти там? Все добре?»

Я довго дивилася на екран. Дихання виривалося уривками. І в той самий момент, поки я стояла в темній квартирі, у голові народилася думка — дуже швидка, імпульсивна, але… рятівна.

Збреши. Відтяни. Придумай щось. Лише б не говорити з ним зараз.

Я відкрила клавіатуру й написала:

«У мене завал на роботі. Терміново викликали. Пішла доробити проєкт. Мене може не бути до пізнього вечора. Не хотіла будити — тому одразу поїхала. Буду дуже втомлена, тому сьогодні відпочину у себе. Завтра побачимося, гаразд?»

Дуже холодне, дуже ділове повідомлення.
Брехня.
Кожне слово — брехня.

Я стиснула пальці на екрані, але натиснула «надіслати».

І лише коли повідомлення відлетіло, я сіла на підвіконня й наче випустила повітря, яке тримала всередині весь цей час.

За хвилину прийшла відповідь:

«Добре. Але ти впевнена, що все в порядку?»

Я не відповіла.

Я поклала телефон екраном униз.
І вперше за весь вечір… мені захотілося заплакати.

Наступний ранок я зустріла не так, як звикла за останні тижні.

Не з теплим відчуттям очікування, не з малесеньким хвилюванням, знаючи, що Тарас, можливо, зайде на каву або просто напише «Вже вдома».

Я прокинулась із пусткою.

У квартирі було надто тихо.
У голові — надто голосно.

Я довго стояла під душем, ніби намагалася змити з себе вчорашнє. Але вода не могла стерти картинку хлопчика з тими самими очима, тією ж посмішкою, що я так любила у Тараса.

Приготувала собі чай. Не пила.

Просто поставила чашку на підвіконня й дивилася вниз із шостого поверху, в той дворик, який я знала до кожного кутка.

Десь за двадцять хвилин побачила, як відчинилися двері нашого під’їзду.

Спочатку вийшла жінка — та сама, зі вчора.
Потім — хлопчик, тримаючись за її пальці.

І кілька секунд потому на порозі з’явився Тарас.

Він ішов поруч, і… він тримав хлопчика за другу руку.

Андрій ішов між ними — усміхнений, трохи стрибав, щось щебетав. Я не чула, але бачила його відкритий рот у постійних репліках. А Тарас нахилявся, відповідав. Легко, природно.

Картина була такою гармонійною, настільки «родинною», що в мене щось ніби провалилось усередині.

Так не виглядають люди, які просто «гарно ладнають заради дитини».

Це виглядало як…
вони разом.
Як сім’я, яка чомусь була десь окремо, а тепер знову поруч.

Я не знала, що відчувати.
Шок ще не встиг розсмоктатися. Серце — ще боліло. Голова — заплуталася у припущеннях.

Я повторювала собі:

Може, вони розлучені. Може, він просто хороший батько. Може, є пояснення. Може…

Але знизу, у сонячному світлі, я бачила зовсім іншу картину.

Тарас узяв хлопчика на руки, підкинув трохи — той засміявся. Жінка щось сказала, і Тарас відповів так, як відповідають люди, які давно й добре одне одного знають.

Природно.
Невимушено.
Без напруження.

Вони пішли до машини, припаркованої неподалік.
Тарас відчинив задні двері, посадив Андрія в дитяче крісло, перевірив ремені.

І весь цей час, стоячи за склом свого вікна, я відчувала, як у мене падає щось, до чого я вже встигла прив’язатися.

Щось тепле.
Особисте.
Важливе.

І тепер… невідомо, чи справжнє.

Я відступила від вікна, прикрила долонею очі й нарешті дозволила собі видихнути — тихо, тремтливо.