Розділ 27

Я повернулася додому ближче до обіду — втомлена, але приємно так, знаєте, коли день був нормальний, рівний, без стресу. А ще в мені був той легкий теплий спокій, який з’являвся кожного разу, коли я згадувала, що Тарас сьогодні мав зміну і скоро повернеться. Я вже звикла: у такі моменти не турбувати його — він приходить виснажений, і я просто даю йому час виспатися, прийти до тями. Так працює його графік. І так працюємо ми.

У під’їзді було прохолодно — завжди так після вулиці. Плитка трохи віддавала ледь вловимою вологістю, хтось, мабуть, нещодавно мив підлогу. Я зайшла, автоматично поправляючи сумку на плечі, і зупинилася біля ліфта.

Там уже стояла жінка. Струнка, добре вбрана, із валізою на колесах. Біля її ноги — хлопчик, років п’яти, тримався рукою за її пальто й трохи нетерпляче переступав із ноги на ногу. Вони були схожі, але дитина — більше на когось іншого. Не на неї.

Я стала поруч, коротко привіталась, вона тихо відповіла.
Ліфт, як завжди, не поспішав.

Хлопчик повернув голову до мене, і погляд у мене застряг у грудях, як подих.

Ті ж самі очі.

Ті самі брови.

Те саме вгадуване очеретяне світло в погляді, яке я знала… надто добре.

Серце наче провалилося кудись під ребра.

Я не встигла нічого осмислити, як ліфт дзенькнув і двері розсунулися. Ми зайшли всі троє, жінка прикотила валізу всередину. Я натисла кнопку нашого поверху. Вона — теж.

Звісно.

Хлопчик підстрибнув, завис на поручні й почав тихесенько щось собі наспівувати, зі звуками замість слів. А потім повернувся до жінки й запитав тоненько:

— Мам, а та-леас там будее?

Я відчула, як у мене холодок пробіг по спині.

Та-леас?

Це ж…

Це ж Тарас. Тільки — без «р».

Він не вимовляв «р».

Боже…

Ліфт піднімався дуже повільно. Я ледве дихала.

Коли двері нарешті відчинилися, ми вийшли разом. І разом пішли… напрямком до квартири Тараса.

Я спробувала виглядати спокійно, ніби просто йду собі, а не переживаю момент, схожий на раптовий обрив під ногами. Мої ключі ледве не випали з пальців, коли я підійшла до своєї двері.

Жінка й хлопчик зупинилися біля квартири Тараса.
Я — біля своєї.

Я вставила ключ у замок, повернула, відчинила… І не витримала — глянула.

Хлопчик постукав маленьким кулачком.
Жінка підбадьорливо поклала йому руку на спину.

Двері Тараса відчинилися.

Він стояв у спортивних штанах і футболці — певно, тільки прокинувся після зміни. Волосся скуйовджене, очі ще сонні.

І в ту ж секунду… він розквітнув.
По-іншому не скажу.

Хлопчик закричав:

— Та-леас!

І кинувся до нього, обіймаючи за ноги.

У мене в голові стало так порожньо, ніби хтось натиснув вимикач.

Вони… вони були схожі як дві краплі води.

Тарас засміявся — той сміх, теплий, справжній, який я чула тільки коли ми були удвох. Він підняв хлопчика на руки, покрутив у повітрі, а потім притиснув до себе.

— Ей, Андрію, ти що так швидко? — його голос був здивовано-радісний. — Ти ж мав приїхати… ну, за два тижні.

Андрій.
Хлопчика звали Андрій.

Жінка усміхнулася трохи винувато:

— Я знаю. Просто… він так скучив. І вирішили приїхати раніше. Не попереджала — хотіла зробити сюрприз.

Він так скучив.

Сюрприз.

Мені стало холодно в руках, ключі ледь не вислизнули.

Тарас відійшов назад, пропускаючи їх досередини.

— Заходьте… Я просто не очікував. Але… добре, що приїхали.

Двері зачинилися.

І тиша впала так різко, що я навіть не помітила, як забула дихати.

Я стояла в себе при відчинених дверях, мов у теплому повітрі, що більше не гріє. Лише потім схаменулась і обережно, дуже тихо, прикрила двері повністю.

Почуття били в груди так голосно, що я думала — цю луну може чути хтось ще.

Це його дружина.
І це їхній син.
І Тарас мені нічого не сказав.

Я сіла на підлогу поруч із дверима, бо ноги стали ватяними. Голова шуміла.

Картинка перед очима все ще стояла: той хлопчик, копія Тараса. Та жінка, що назвала себе «ми вирішили приїхати». Тарас, який обіймав дитину як частину себе.

І радість у його голосі.

Радість, яку я ніколи в ньому не бачила в такому вигляді.

У мене пересохло в роті. Я спробувала логічно подумати — але логіка не хотіла приходити.

Може, він розлучений?
Може… ні?
Може, вони живуть окремо, але… разом виховують?
Може, це взагалі не…?

Я сперлася спиною об двері й стисло заплющила очі.

Ні.
Це не виглядало як «колишні».
Не як люди, які в поганих стосунках.

Це виглядало… як родина.

І найгірше те, що я абсолютно не була готова до удару саме в це місце. У саме це почуття.

Я не плакала.
Я була занадто шокована.

Тільки одне запитання билося в голові, як пульс:

Хто я йому після того всього?
І що між нами насправді було?