Розділ 26

Наступний тиждень пролетів так швидко, що я майже не зрозуміла, де минули всі ті дні. Відчуття було таке, ніби ми з Тарасом давно живемо разом — не офіційно, не за правилами, просто… природно. Наче так і мало бути.

Єдиний час, коли ми не були разом, — це його зміни у пожежній частині. І я вперше зловила себе на тому, що чекаю, коли він повернеться. Чекаю не тому, що мені сумно, а тому, що з ним поруч просто легше дихати.

Ми разом прокидалися, разом йшли на кухню напівсонні й розпатлані, я в його сорочці або худі, він у спортивних штанах і з тією вічною неслухняною прядкою волосся, що падала на лоба. Разом смажили омлет, разом сперечалися, чи додавати в нього помідори (він був «за», я — категорично «проти»), разом сміялися над тим, хто на кого наступив, коли ще не повністю прокинувся.

А потім увечері — вечеря з серіалом, який ми обирали по десять хвилин, і який я все одно переставала дивитися, бо він завжди притягував мене до себе, притискав до грудей, і я відволікалася на тепло його рук, а не на сюжет.

І так — сім днів.

Сім днів абсолютного затишку, хімії й дурнуватого щастя.

А ще — сім днів тотального знущання з боку сусідів, яких я раніше навіть не помічала.

Перший раз стався наступного ранку після того легендарного візиту Василя Васильовича. Ми з Тарасом виходили до магазину по продукти. Я, як завжди, намагалася йти на один крок позаду, тримаючи нейтральну дистанцію «ми просто знайомі, не більше», але Тарас — той собі актор мелодрам — навмисне робив рішучий крок назад, обіймав мене попід плечі й нахабно тягнув до себе так, ніби ми щойно повернулися з весільної подорожі.

Саме в цей момент двері квартири 32 відчинилися, і на порозі з’явилася пані Оксана — жінка, що завжди носила халат у горошок і мала дивовижну здатність знати абсолютно все про всіх.

Вона підняла брови так високо, що, здається, торкнулася ними стелі.

— Доброго ранку, — сказала вона з інтонацією: «Ооо, нарешті! А я думала, ви вже ніколи не перестанете ходити один повз одного, наче два маяки в тумані».

Тарас посміхнувся так милими, трохи самовдоволеними очима, що я ледь не штурхнула його в бік.

— Доброго ранку, — відповів він, стискаючи мене ще ближче до себе.

— Доброго… — видушила я й намагалася не зустрічатися з нею поглядом.

Пані Оксана зробила вигляд, ніби просто струшує невидиму порошину з халата, але я бачила, що її погляд блищить, як у людини, яка щойно дізналася сенсацію.

— Гарного дня вам, молоді, — сказала вона й пішла до ліфта, явно стримуючи себе, аби не подзвонити комусь і не поділитися новинами першою.

Коли вона зникла за дверима, я пробурмотіла:

— Тарасе, я намагаюся хоч трохи приховати… ну… нас.

— Навіщо? — він подивився на мене щиро. — Вони все одно знають. І не тільки знають — а обговорюють.

— Оце ти мене заспокоїв.

— А що? — він розсміявся. — Ми ж нічого поганого не робимо. Навпаки — живемо, радіємо.

— І годуємо сусідів драмою.

— Ага. Позитивною! Хай люди мають щось приємне між платіжками за газ і прогнозами погоди.

Я пирснула сміхом.

Наші походи в магазин стали окремим видовищем. Бо кожного разу, коли ми виходили з під’їзду разом, хтось обов’язково був свідком.

То бабуся з п’ятого поверху, яка казала:

— Та ви ж такі гарні разом. Прямо краса.

То хлопець-підліток із другого, який одного разу шепнув Тарасові:

— Мужик, поважаю. Вітаю.

Я мало не вдавилася повітрям.

То якийсь чоловік на сходах, який бачив, як Тарас бере у мене з кошика помідори й кладе в наш спільний пакет, і після того дивиться на нас так, ніби ми вже купили квартиру й собаку.

Я намагалася тримати дистанцію. Чесно. Але цей… цей дивний чоловік робив усе, щоб не вийшло.

Якщо я трохи відходила вбік, він робив три кроки до мене й клав руку на талію.
Якщо я робила вигляд, що розглядаю цінники, він нахилявся зі спини, обіймав мене й тихо питав:

— Може, візьмемо каву з карамеллю? Ту, що ти любиш?

Сусідам навіть не потрібна була фантазія. Все було видно й так.

У під’їзді іноді ставало смішно, іноді ніяково, а іноді я хотіла просто сховатися в Тарасовій куртці, щоб ніхто мене не бачив.

Одного разу ми їхали в ліфті вдвох, коли на третьому поверсі зайшла літня пара. Вони глянули на нас, на наші зчеплені руки, на мою голову на його плечі (я втомилася й просто притулилася), і чоловік промовив:

— О, молодь, молодь… добре вам.

А жінка з такою теплотою подивилась на нас, що я аж розгубилася.

— Бережіть одне одного.
Сказала — і вийшла на другому.

Я стояла, тримаючи Тараса за руку, і думала:
«Ми справді так виглядаємо? Наче… пара? Люди, що разом. Люди, які не приховують почуття».

І мені стало трохи тепло.
Трохи лячно.
Трохи щасливо.

Увечері того ж дня ми поверталися з магазину. Несли дві сумки: одну він, одну я. Нічний під’їзд був тихим, ледь освітленим, але щойно ми зайшли всередину, я знову інстинктивно відступила на півкроку, щоб виглядати… ну… менш очевидно.

Тарас повернув голову до мене, хитро прищурився й повільно-повільно зробив крок у мій бік.

Я відступила.

Він зробив крок.

Я відступила ще.

Він засміявся.

У наступну секунду обійняв мене так, щоб це побачив увесь світ. Його рука ковзнула мені на талію, він нахилився й поцілував мене у скроню.

Я шепнула:

— Тарасе, ну… не зараз…

— Чому? — він усміхнувся.

— Бо хтось може вийти.

— А нехай бачать.

— Та всі вже знають…

— Тим більше, — він злегка стиснув мене, притиснувши ближче. — Раз уже ми разом, то я хочу бути разом. Я не хочу робити вигляд, що між нами нічого немає.

Я вдихнула глибше.

Бо його слова не були фліртом.
Не жартом.
Не грою.

Вони були простими й справжніми.

— Добре… — сказала я тихо. — Тоді не будемо ховатися.

Він посміхнувся мені так, що в грудях знову защеміло.

— Оце правильно, — прошепотів.