Розділ 25

Пахло кавою, теплом і чимось таким… домашнім, від чого в грудях ставало тихо й затишно, хоча голова ще пам’ятала ніч — кожен дотик, кожен його подих біля мого вуха. Я стояла біля плити босоніж, загорнута в його сорочку, яка на мені висіла як маленька сукня, і постійно ковзала з одного плеча. А він позаду шкварчав беконом і час від часу — ну зовсім випадково — торкався мене стегном або передавав тарілку так близько, що під шкірою знову починали бігти іскри.

— Якби я знав, що ти так неймовірно виглядаєш у моїй сорочці, — пробурмотів Тарас, стоячи позаду й перемішуючи щось на сковорідці, — я би давно вже практикував захоплення твоїх речей заручницею.

— Це називається «мужчина краде одяг жінки, щоб мати привід її бачити», — я хитнула головою. — Класика психології.

— Ага, — він тихенько зачепив мою талію пальцями. — А ти тепер крадеш мою сорочку.

— Це трофей.

— Трофей?

— Переможний, — я підморгнула. — Я думаю, я заслужила.

Тарас засміявся так, що мені захотілося знову його поцілувати. Наче мало було ночі.

Ми накривали разом на стіл, як пара, що робить це сто років. Він подавав тарілки, я різала хліб, ми час від часу сміялися з якоїсь дрібниці, і в цьому сміху було стільки тепла, що мені ставало трохи страшно — наскільки легко все виходило між нами.

Мабуть, занадто легко.

— Ти нормально спала? — спитав він, подаючи мені чашку.

— Після такої ночі? — я хмикнула. — Я спала як убита.

— А я от ні, — він нахилився до мене і тихо додав: — Спостерігав.

— Я помітила! — я вколола його. — Це трохи лякало, між іншим.

— Брехня, — він знову торкнувся моєї талії, і я відчула, що щоки теплішають. — Ти посміхалась уві сні.

— Може, снила, що нарешті виспалась.

— А може, снила мене, — він підморгнув так нахабно, що я кинула в нього серветкою.

Він зробив вигляд, ніби серветка — це смертельна зброя, і впав на стілець, притискаючи серце.

— Все. Я переможений. Візьми мій трофей — другу сорочку теж.

Я вже збиралась щось відповісти, коли у двері раптово постукали.

Ми обидва завмерли.

— Ти когось чекаєш? — прошепотіла я.

— Ні, — він знизав плечима. — Хіба… ну… сусід інколи щось просить.

Я на автоматі поправила сорочку, що спадала з плеча, але це мало сенсу, якби на мені була броня. Сорочка — це сорочка. Особливо чоловіча. Особливо після ночі, після якої волосся неможливо пригладити.

Тарас пішов відчиняти, а я інстинктивно зробила крок убік з лінії огляду, але, на жаль, не врахувала дзеркало на стіні. А дзеркало, зараза, так хитро висіло, що видно було все.

— Доброго ранку, Тарасе! — почувся гучний, веселий голос Василя Васильовича.

Я закотила очі. О ні. О ніііііі.

— Доброго, Василю Васильовичу, — відповів Тарас так рівно, ніби перед його дверима стояв не найбалакучіший чоловік у будинку.

— Я оце хотів попросити тебе допомогти мені зі шкафом… — почав він, але потім його погляд раптово хитнувся вбік. Прямо у дзеркало. Прямо на мене.

Я застигла.

Тарас теж.

Василь Васильович повільно підняв брови, усміхнувся і так театрально поплескав Тараса по плечу, що я мало не впала від власного сорому.

— А-а-а-а… — він протягнув. — Я бачу… шкаф може й зачекати.

Тарас почервонів. Я почервоніла ще сильніше.

— Василю Васильовичу… — спробував пояснити Тарас.

— Та що там! — відмахнувся той. — Ну нарешті! Бо оці ваші погляди в коридорах уже весь під’їзд знали напам’ять. Я думав, ви вже давно зустрічаєтесь!

— Ем… — видала я.

— А ви, Риточко, — він нахилив голову, розглядаючи мене в дзеркалі, — дуже вам пасує та сорочка. Ду-у-уже.

Я хотіла провалитися крізь підлогу. Негайно. На другий поверх. У підвал. Під землю. У ядро планети.

— Дякую… — видушила я.

— Так шо, Тарасе, як закінчите… — Василь Васильович хитро примружився, — спускайся. Шкаф нікуди не втече.

Я мало не захлинулась власним повітрям.

Тарас кашлянув.

— Ми… е-е… вже закінчили, Василю Васильовичу.

— Та не бреши ти мені, хлопче! — сусід розсміявся. — Ніч довга, можливо, не все доробили. Я почекаю. Ви собі не поспішайте. Молоді — треба насолоджуватись життям!

— Дякую… — я відповіла найтихішим голосом у світі.

— От і добре! — він кивнув і пішов сходами вниз, наспівуючи щось собі під ніс.

Двері зачинилися.

Повисла тиша.

Тарас обернувся до мене.

Я стояла, закривши обличчя руками.

— Я не переживу цього моменту, — пробурмотіла я крізь долоні. — У мене соціальна смерть. Все. Похорон завтра.

Тарас підійшов ближче, поклав руки мені на талію й тихенько стягнув мої пальці з обличчя.

— Я думаю, — сказав він із тією ніжною посмішкою, від якої в мене завжди підкошуються коліна, — що це найприємніший ранок у моєму житті.

— Навіть із Василем Васильовичем?..

— Особливо з Василем Васильовичем, — він тихо сміявся. — Тепер офіційно: ми — скандал під’їзду.

— Ти пишаєшся?

— Дуже, — він нахилився ближче і поцілував мене.
Повільно, м’яко, впевнено.

— Але ти розумієш, — я прошепотіла йому в губи, — що тепер весь будинок буде думати, що ми цілу ніч… ну…

— Так і було, — він знизав плечима.

Я штовхнула його в груди.

— Тарасе!

— Ну що? — він ухилився від наступного удару. — Треба бути чесними з сусідами.

— Це жах. Я не можу повертатися в під’їзд.

— Можеш. Бо я тепер відповідальний за твою репутацію.

— О Господи, — я закотила очі. — Це ще гірше.

Він сміявся, нахиляючись до мене знову, але я швидко вклала долоньку на його груди.

— Сніданок вистигне.

— Тоді доведеться з’їсти швидко. Бо після сніданку…

— Ні, — попередила я. — Не кажи цього.

— …ми можемо створити ще один привід для пліток.

Я не витримала й засміялася.

Теплий, справжній сміх, який сам вирвався з мене, і Тарас усміхнувся так, ніби в цей момент усе наше ранкове шаленство — це найкраще, що могло з нами статися.

Ми повернулися до столу.
Сиділи навпроти одне одного, босоніж, у футболці й сорочці, з тарілками яєчні й хрумким беконом, і це виглядало так… нормально. Так природно. Наче ми завжди так робили.