Розділ 24

Я прокинулася від тихого шелесту — то вітер ворушив фіранки. Світло вже пробивалося крізь них, м’яке, ранкове, трохи золотаве. Спочатку я не зрозуміла, де я. Постіль незнайома, подушка пахне не моїм парфумом, а кавою й чимось теплим, знайомим.

А потім згадала.

Учора. Його дотики. Його поцілунки. Те, як він дивився на мене, ніби боявся, що це все — сон.

Я повільно повернула голову — і побачила його.

Тарас лежав поруч, на боці, обперши голову на руку. Його очі були відкриті, темні й уважні. Він не спав. Просто спостерігав. Посміхався. Спокійно, без поспіху.

— Доброго ранку, — сказав він низьким, ще трохи хрипким голосом.

Я кліпнула. Потім — усміхнулася.

— Доброго… — Мій голос зрадницьки затремтів, і я прокашлялася, щоб бодай якось повернути собі гідність. — Ти… давно спостерігаєш?

— Здається, встиг подивитися, як ти тричі посміхнулася уві сні, — відповів він, не зводячи з мене очей. — І двічі щось пробурмотіла.

— О, ні, — я закрила обличчя руками. — Будь ласка, скажи, що я не говорила нічого дивного.

— Не скажу, — він тихо засміявся. — Бо тоді доведеться збрехати.

Я пирхнула, але не змогла втримати посмішку.

— Супер. Тепер ти свідок мого сновидного безглуздя.

— І зовсім не безглуздя, — мовив він спокійно. — Просто… справжня ти.

Він говорив це так просто, ніби нічого особливого не сталося. А я відчувала, що кожне його слово чіпляє десь усередині, між серцем і диханням.

— Хочеш кави? — запитав він.

Я кивнула.

— Якщо твоя кава така ж хороша, як поцілунки — тоді дуже хочу.

Тарас підняв брову, але не відповів — лише посміхнувся тим кутиком губ, від якого мені завжди стає гаряче.

— Зачекай тут.

Він підвівся, натягнув на себе штани й зник у напрямку кухні.

Я залишилася сама. Кілька секунд просто лежала, спостерігаючи за тим, як рухається світло по стелі. Потім сіла, зітхнула і озирнулася. Його кімната була така ж, як і він — стримана, чиста, без зайвого. Біля ліжка — тумбочка з годинником і старою книгою. На стіні — кілька фотографій у рамках. Пожежна частина, команда, нагороди.

І тоді я не втрималася — потягнулася до стільця, де він залишив сорочку, і вдягнула її. Вона була трохи завелика, але пахла ним.

Двері тихо відчинилися. Тарас зайшов із двома чашками кави. Побачив мене — і завмер.

— Мм… — він повільно провів поглядом від моїх розкуйовджених волосся до босих ніг. — У моїй сорочці ти виглядаєш небезпечно.

— Це комплімент? — усміхнулася я, забираючи чашку.

— Це констатація факту, — відповів він, сідаючи поруч.

Ми кілька секунд мовчки пили каву. Було якось дивно — тихо, затишно, без слів. Але не напружено. Просто… добре.

— Отже, — нарешті почав він, — після вчорашнього ти шкодуєш?

Я подивилася на нього поверх чашки.

— Якщо ти про ніч — то ні. Не шкодую.

Він кивнув.

— Я теж.

Ми обоє засміялися — не знаю навіть, чому. Може, від того, що було трохи ніяково, а може, просто щасливо.

— Знаєш, — сказала я після паузи, — ти мене дратував.

— Я помічав, — відповів він спокійно. — Твій погляд завжди кричав: «Господи, цей зануда знову в сорочці».

Я не втрималася й засміялася.

— Так! Ти завжди був такий… правильний! Ввічливий, спокійний, без жодного емоційного спалаху. Мене аж трясло від того твого “Добрий день, пані Рито”.

— Ну, вибач, — усміхнувся він. — Я ж не знав, що тобі подобаються ті, хто вітається з криком і хаосом.

— А ще я думала, що ти офісний черв’як, — продовжила я. — Бо ходиш у сорочці, постійно серйозний. І, ну… нудний.

Він удавано зітхнув:

— Чудово. Значить, перше враження я провалив з тріском.

— Абсолютно, — кивнула я, усміхаючись. — Але потім я дізналася, що ти не лише пожежник, а ще й… вогняний стриптизер.

— І все одразу змінилося?

— Аякже, — пожартувала я. — Одразу стало цікаво.

Він розсміявся.

— О, то значить, у моєму випадку довелося буквально роздягнутись, щоб тебе зацікавити.

— Ну… може, трішки, — підморгнула я. — Але якщо серйозно — ти не нудний. Зовсім.

— А ти не така вже й нахабна, як прикидалася, — відповів він м’яко. — Ти мені подобаєшся, Рито.

— Це взаємно, — прошепотіла я.

— Взаємно — це коли однаково, — він нахилився ближче, — а мені здається, я тебе вподобав сильніше.

— Сумніваюсь, — відповіла я, з викликом дивлячись йому в очі.

Між нами знову згустилася тиша. Та сама, знайома вже — важка, електрична.

Він поставив свою чашку кави на тумбочку. Потім взяв мою — обережно, без поспіху — і теж поставив поруч.

— А тепер перевіримо, хто з нас має рацію, — сказав він тихо.

Його пальці торкнулися мого волосся, повільно прибираючи пасмо за вухо. Дотик такий легкий, що я ледь не заплющила очі. Потім він нахилився, і наші губи знову зустрілися. Спочатку ніжно, майже несміливо. Потім глибше.

Я відчула, як він притягує мене ближче. Його рука ковзнула по моїй спині, знаходячи знайомі лінії, і вже за мить я лежала на подушці, а він — наді мною, все ще цілував, ніби боявся зупинитися.

Кава давно охолола на тумбочці. А ми — ні.

Його поцілунки стали гарячішими, рухи впевненішими, але кожен дотик усе одно залишався ніжним, уважним. Він не поспішав. Просто був поруч — дихав, торкався, шепотів моє ім’я.

І коли я заплуталася пальцями у його волоссі, я зрозуміла: більше не хочу, щоб між нами були межі.

Ми сміялися, шепотіли, цілувалися — ніби знову проживали ту ніч, але інакше. Спокійніше, тепліше. Без страху, без сумнівів.

А коли він, притулившись до мого чола, прошепотів:

— Здається, я тебе знайшов, Рито.

Я лише усміхнулася і відповіла:

— І не думай загубити.

Він тихо засміявся, поцілував ще раз — і світ навколо знову зник, залишивши тільки нас двох, запах кави, тепло й відчуття, що цього разу — усе по-справжньому.