Розділ 23

Я не знаю, хто перший з нас зробив крок. Може, я, а може — він. Пам’ятаю тільки його подих поруч із моїм, гарячий, ніби вогонь, що вже ось-ось торкнеться шкіри. Його долоні, що все ще тримали мене за талію, трохи здригнулися, і в ту ж мить між нами зник простір.

Наші губи знову зустрілися. Цього разу не випадково, не через нерви, не щоб «відволікти мозок». Цей поцілунок був справжнім. З тих, від яких земля під ногами зникає, а серце виривається вперед.

Його губи були теплі, м’які, але в русі — рішучість. Моя голова закрутилася від запаху кави й чогось димного, що завжди від нього йшло, немов частинка пожежі, яку він носив у собі. Я не мала часу думати, що роблю. Розум кричав «зупинись», але тіло вирішило, що вже досить.

Він відступив лише на секунду, щоб вдихнути повітря. Наші погляди зустрілися — його очі темні, серйозні, але водночас ніби запитували дозволу. І я не заперечила.

Мої пальці самі знайшли комір його сорочки, ковзнули вниз — легкий рух, зовсім ненавмисний, але достатній, щоб між нами знову спалахнуло. Тарас стиха видихнув, ніби стримувався, але потім просто підхопив мене, притиснувши ближче.

— Ти впевнена… — його голос зірвався майже на шепіт.

— А ти? — відповіла я, і цього було достатньо.

Він посміхнувся — тією своєю трохи нахабною, трохи чарівною посмішкою, від якої хочеться або вдарити, або поцілувати ще раз. Я обрала друге.

Ми цілувалися довго, глибоко, забуваючи дихати. Його руки ковзали по моїй спині, зупинялися, стискали, ніби боялися, що я зникну. Мої пальці плуталися в його волоссі, відчуваючи кожен міліметр, кожен рух.

Коли він притулився чолом до мого, я почула, як шалено б’ється його серце. І зрозуміла — моє так само.

Він повільно провів рукою по моїй щоці, і цей дотик — не поспіхом, не пристрастю, а ніжністю — розтопив щось усередині мене. Здавалося, що ми обоє стоїмо на межі — між розумом і відчуттями, між тим, що можна, і тим, що давно хотілося.

Його пальці торкнулися моїх губ, наче хотіли запам’ятати. Потім він нахилився ближче, і я відчула, як він шепоче мені просто в ухо:

— Ти небезпечна, Рито.

— Я? — ледве прошепотіла я. — Це ти вогняний пожежник.

Він засміявся, і цей сміх зняв останню напругу. Усе стало легше, м’якше. Ми наче дозволили собі просто бути.

Його долоня торкнулася моєї шиї, і від того дотику по тілу пішли мурахи. Я зробила крок назад, відчувши за собою стіну. А він зробив крок уперед.

Коли він нахилився ближче, я відчула, як його дихання торкається моєї шкіри. Це було не просто бажання — це був момент, коли всі наші жарти, суперечки, ігри перетворилися на щось справжнє.

— Якщо я тебе зараз знову поцілую, — сказав він тихо, — назад дороги не буде.

Я підняла очі на нього й відповіла просто:

— Може, я й не хочу назад.

Він завмер. І тоді поцілував мене — повільніше, ніж раніше, але глибше, щиріше. Так, що всі думки розсипалися на пил.

Ми рухалися — крок за кроком у глиб квартири. Легке світло лампи падало на його обличчя, коли він озирнувся, ніби хотів щось сказати, але не зміг. Я просто поклала палець йому на губи.

— Не треба слів, — прошепотіла я.

Він лише кивнув.

Ми зупинилися біля ліжка. Я не пам’ятаю, хто перший торкнувся кого цього разу, але знаю — все було одночасно ніжно й нестримно. Його пальці були теплі, дотики — уважні, рухи — впевнені. Не поспіх, а ніби вивчення.

Світ звузився до цього моменту — до його рук, до його очей, до нашого подиху.

У якийсь момент він просто обійняв мене, міцно, як ніхто раніше. І я зрозуміла — це не лише про бажання. Це про довіру. Про все, що було між нами, навіть коли ми сварилися, сміялися, дражнили одне одного.

Я втопила обличчя в його плече. Його серце билося швидко, але рівно, і цей звук став для мене найспокійнішим у світі.

— Знаєш, — прошепотіла я, — ти не лише вогняний пожежник. Ти сам вогонь.

— А ти? — відповів він, не відпускаючи. — Ти бензин.

Ми обидва засміялися. І цей сміх, тихий, майже сонний, став точкою, де все вгамувалося.

Світ за вікном зник. Лишилися тільки ми — його дотики, мій подих і дивне відчуття, що, можливо, цього разу я більше не втечу.