Розділ 22

''Ми вийшли з бару десь близько одинадцятої. Місто вже сповільнилося, але не спало — миготіли ліхтарі, повітря було прохолодне, вологе, і в ньому ще висів присмак музики, вина й сміху.
Я вдихнула на повні груди — після теплого, гомінкого приміщення цей вечір здавався ковтком свободи.

Тарас ішов поруч — руки в кишенях, плечі трохи розслаблені. Усе ще той самий — спокійний, зібраний, але… інший. Трохи м’якший. Може, це вино, може, розмова, а може — те, як він дивився на мене за столом, коли думав, що я не бачу.

— Холодно? — спитав він, коли я трохи згорнулася в куртку.

— Та ні, просто ніч. Осіння. — Я всміхнулась. — Вона така, знаєш, тиха, ніби весь світ нарешті перестав поспішати.

— А ти коли востаннє не поспішала?

— От зараз, — відповіла я. — І, здається, не шкодую.

Ми йшли повільно. Під ногами шаруділо листя. Десь неподалік із парку долинали залишки музики й сміху — наче ехо нашого вечора.

— Ти гарно танцюєш, — сказав він раптом.

— О, починається! — я пирснула. — Хочеш сказати, що я тобі наступала на ногу?

— Та ні. Просто… у тебе рухи справжні. Без цих “я зараз покажу, як треба”. Просто — жива.

— Ти зараз мене компліментами відволікаєш чи хочеш, щоб я знову тебе потягла танцювати?

— Друге я б не витримав.

— Чому?

— Бо, Рито, — його голос став нижчим, — ти небезпечна в танці. І не тільки.

Я відчула, як по спині пробіг легкий струм.

— Це погано?

— Для когось — можливо. Для мене — цікаво.

Ми обоє засміялися, але сміх швидко зник, залишивши по собі щось невидиме, натягнуте, як тонка нитка між нами.

Ми підійшли до нашого будинку. Ліхтар над входом тьмяно світив, кидаючи м’яке золоте світло на фасад. У вікнах навколо вже погасло світло — хтось дивився телевізор, хтось спав. Місто ставало мовчазним.

Я зупинилася перед дверима свого під’їзду, і він теж.

— Ну що ж, — сказала я, — здається, місія “розслабити Тараса” офіційно виконана.

— Так, — він кивнув, усміхнувшись. — Твій метод із поцілунками, між іншим, виявився ефективним.

Я підняла брову.

— То, може, запатентувати?

— О, тоді черга до тебе вишикується з усього міста.

— Та що ти, — я знизала плечима. — Метод працює лише на тих, хто того вартий.

Його погляд ковзнув по мені — довго, уважно. І цей погляд був тепліший за будь-яке вино.

Ми стояли перед дверима кілька секунд, але вони здавалися хвилинами. Десь у грудях щось калатало, як після американських гірок. Тільки цього разу — без ременів безпеки.

— Гарна ніч, — сказав він тихо.

— Дуже, — відповіла я. — Особливо компанія.

Ми обмінялися короткими усмішками. І в тій усмішці було все: і вдячність, і гра, і щось таке, що я воліла б не називати уголос.

Коли ми дійшли до наших квартир — моєї і його, поруч, майже торкаючись одна одної — я навіть не знала, хто зупинився першим.

— То… до завтра? — запитав він.

Я кивнула.

— До завтра.

Але не рушила. І він теж не.

Холодний вітер пробіг між нами, зачепив волосся. Я ковтнула повітря — і це було, наче щось у мені клацнуло.

Я не планувала. Не думала. Просто піднялась навшпиньки й торкнулася його губ своїми.
Ніжно, обережно. Так, ніби боялася, що злякаю його — чи себе.

Він не відреагував одразу. І коли я вже відступила на крок, обличчя горіло, серце билося десь у горлі, він сказав хрипло:

— Це теж… поцілунок-відволікання?

Я розгублено кліпнула.

— Я… вибач. Мабуть, це було зайве. Просто… не знаю, чому…

Я не встигла договорити.

Він зробив крок уперед, одним рухом обхопив мене за талію, і все, що я встигла — вдихнути його запах: трохи диму, трохи кави, трохи тепла.

Його губи накрили мої.
Не ніжно. Не боязко. Пристрасно, впевнено, так, що весь світ навколо просто… зник.

Мене відкинуло назад до дверей, холодних і твердих, але мені здавалося, що все навпаки — я горіла.

Я відчула, як він однією рукою шукає ключ, не відриваючись від поцілунку. Клацання замка прозвучало гучніше, ніж музика в барі.

І перш ніж я зрозуміла, що відбувається, він уже відчинив двері своєї квартири, не розриваючи нашого поцілунку, і, тримаючи мене, повів усередину.

Двері зачинилися за нашими спинами з тихим клацанням.

Ми стояли в напівтемряві його передпокою. Усе, що було навколо — його подих, моє серце, тепло, яке пульсувало між нами.

Він притиснув мене до дверей. Наші лоби торкнулися. Обоє дихали швидко, ніби після забігу.

— Рито… — прошепотів він, ніби сам не знав, що хоче сказати.

— Так? — ледь чутно відповіла я.

— Я зараз… можу забути, де межа.

Я усміхнулась, хоча губи тремтіли.

— Може, іноді це не найгірше, що може статись.

Він завмер на мить, ніби вагаючись. Потім провів пальцями по моїй щоці, доторкнувся до волосся — повільно, ніжно.

Ми дивилися одне одному в очі, і в цій тиші все було зрозуміло без слів.

Я не знала, що буде далі. Не знала, чи це — помилка, чи початок чогось більшого.
Але знала одне: я не хотіла, щоб він відпускав.