Розділ 21

Бар “Fire&Ice” усередині був ще кращим, ніж ззовні. Півтемрява, неонові відблиски на склі, приглушена музика, що звучала з динаміків десь над головою. Повітря пахло карамеллю, вином і чимось ще — невловимо гіркуватим, як нічні розмови після довгого дня.

Ми зайняли столик біля вікна, де крізь вітрину було видно парк атракціонів, що ще сяяв за склом, ніби інше, трохи казкове місто.

— Ну, пані організаторко вечорів адреналіну, — почав Тарас, — що замовляємо?

Я глянула на барменку, котра чекала, і сказала без вагань:

— Два келихи “Червоного поцілунку”.

Тарас підняв брову.

— Ти ж не плануєш мене… споїти?

— Ні, звісно, — відповіла я з невинним виглядом. — Просто хочу подивитись, який ти, коли трохи розслаблений.

— Ага, — хмикнув він, — тобто експеримент.

— Абсолютно науковий, — запевнила я. — Ти ж мене бачив п’яною після того вечора з подругами.

— І після костюмованої вечірки на роботі, — нагадав він.

Я засміялась.

— О, точно. Тоді ти мене ще й додому довів, пам’ятаю. Я жартувала, що якби не форма пожежника, я б подумала, що це якийсь герой з романтичного серіалу.

— І що, допомогла форма? — підколов він.

— Аякже. Усе виглядало офіційно, — усміхнулась я.

Барменка поставила перед нами два келихи. Напій виглядав так, ніби його зробили спеціально для фільму про спокусу: насичено-червоний, із краплею блиску на краю.

Тарас підняв свій келих і, дивлячись на мене, сказав:

— За твою непередбачуваність.

— А я — за твою витримку, — відповіла я й торкнулася келихом його.

Перша ковтка вдарила м’яко, але теплою хвилею розтеклася всередині. Музика трохи стихла, навколо хтось сміявся, хтось танцював. І цей вечір почав відчуватися… легшим.

— Ти знаєш, — сказала я після кількох ковтків, — я досі не можу зрозуміти одну річ.

— Яку саме?

— Як людина з дипломом, із таким серйозним обличчям і манерами, може у вільний час танцювати стриптиз у костюмі пожежника.

Він майже поперхнувся вином.

— Ти взагалі без підводки стріляєш, Рито.

— Цікавість — це мій талант. Ну ж, розповідай. Як так сталося?

Тарас зітхнув, поставив келих і провів пальцем по краю склянки.

— Це було давно. Ми з братом навчалися тоді в університеті. І… наші батьки просто не могли оплачувати навчання двох.

Я нахилилася ближче.

— Ти маєш брата?

— Так. Близнюка. Він тоді побачив оголошення, що шукають хлопців у танцювальну команду. Ми подумали — чому ні. Почалося все як просто хореографія, сценічні виступи. А потім… ну, трохи більше сцени, трохи менше одягу.

Я ледве стримала сміх.

— І тобі це сподобалося?

— Знаєш, коли ти студент і з цього платять у п’ять разів більше, ніж ти міг би заробити деінде, то сподобається будь-що.

— Добра мотивація, — посміхнулась я. — А зараз? Ти ж, здається, не студент.

— Ні, — відповів він спокійно. — Але час від часу повертаюсь.

— Що, ностальгія?

Він глянув на мене уважно.

— Ні. 

— Це для фонду? — сказала я, не стримавши здивування.

Він нахмурився.

— Звідки ти знаєш про фонд?

Я відчула, як холодок пробіг спиною.

— Ем… я… — і одразу зрозуміла, що ляпнула. — Вибач. Це просто… дядя Вітя розповів.

— Вітя?

— Так. Але не сварись на нього, добре? Він нічого такого не мав на увазі. Просто… ми розговорилися, і він розповів про тебе, про брата, про твої нагороди, про те, що ти створив фонд “Полум’я серця”.

Він трохи розслабився, зробив ковток і мовив:

— Ну, тоді все ясно.

Я схилила голову, спостерігаючи за ним.

— Тобто… ти танцюєш, щоб збирати гроші для фонду?

— Так. Усі зароблені кошти йдуть на підтримку родин пожежників, які постраждали під час роботи. Або тих, хто… не повернувся.

Ми замовкли. Музика звучала, але між нами утворилася тиша — не незручна, а глибока.

— Один виступ, — продовжив він, — приносить утричі більше, ніж моя місячна зарплата. І якщо ці гроші можуть комусь допомогти — я роблю це без вагань.

Я дивилась на нього, і мені хотілося щось сказати, але слова застрягли десь у горлі.

— Ти… — прошепотіла я. — Ти справжній герой, Тарасе.

Він похитав головою.

— Ні. Герої — це ті, хто не повернувся. Ми просто живемо далі, щоб про них пам’ятали.

Я опустила погляд. Його прості слова мали більше сили, ніж будь-які гучні фрази.

— Я все одно думаю, що ти крутий, — сказала я, піднявши очі. — Бо не кожен би на таке пішов.

— Можливо, — відповів він тихо, — але я не хочу, щоб мене ідеалізували. Я теж маю свої дурниці.

— Наприклад?

— Ну, наприклад, сиджу зараз у барі з дівчиною, яка спробувала мене споїти, — і він усміхнувся.

Я пирснула зі сміху.

— То в тебе непогані “дурниці”.

Вино закінчувалося швидше, ніж я планувала. Голова трохи легшала, музика звучала тепліше. Усе навколо здавалося трохи розмитим, приємним, неначе в м’якому фокусі.

— Слухай, — сказала я, — а давай потанцюємо.

— Потанцюємо? — підняв він брову. — Я танцюю тільки стриптиз.

— Ну, — усміхнулась я, — якщо хочеш, можеш і роздягнутися.

— І ти думаєш, що це підтримає твій науковий експеримент?

— Безумовно.

Ми обоє засміялися. Його сміх був глибокий, теплий, трохи хрипкий — той, від якого стає легше дихати.

Я встала й схопила його за руку.

— Ходімо.

— Рито, я не танцюю під попсу, — спробував він віджартуватися.

— А я не приймаю відмовок.

І потягла його в центр залу, де вже танцювали інші люди.

Світло мерехтіло, бар став схожим на калейдоскоп — рожеві, сині, фіолетові плями. Музика була повільна, але з ритмом, який легко відчувався тілом.

Ми стали навпроти одне одного. Я зробила крок ближче, він — теж. І цей момент — короткий, але живий — ніби щось клацнуло всередині мене.

Ми не танцювали як пара, що давно разом. Ми просто рухались у такт, невпевнено, але чесно. Сміялися, коли хтось із нас наступав на ногу, коли я хитнулася, і він підхопив мене за талію.