Розділ 20

Коли ми підійшли до американських гірок, я навіть сама трохи засумнівалася у своїй геніальній ідеї. Конструкція здіймалася вгору, мов металева змія, що вигинається під самим небом. Вогні блищали, колеса дзенькали, а крики тих, хто вже катався, долинали здалеку — різкі, справжні, без жодного перебільшення.

— Ну що, не злякався? — запитала я, намагаючись приховати, що в мене самої піджилки тремтять.

Тарас стояв поруч, спокійний, усміхнений, тримаючи того самого синього ведмедика.

— Я ж казав, я нічого не боюсь. — Потім, глянувши на рейки, додав: — Хоча, якщо ми впадемо, то хоча б красиво.

— Дуже оптимістично, — буркнула я, але всередині посміхнулась.

Коли прийшла наша черга, нас посадили поруч у вузеньке сидіння, застібнули металевою дугою. Вона опустилася до грудей, і я відчула, як моє серце вже гупає швидше. Тарас сів поруч, його коліно торкнулося мого. Він повернувся до мене й сказав:

— Якщо передумаєш — кричи.

— Це ж американські гірки, Тарасе. Кричати тут — частина атракціону.

І ми поїхали.

Повільно, клацаючи, вагончик піднімався вгору. З кожним “клац” — вище й вище. Вітер прохолодою торкався обличчя, волосся розвівалося. Внизу парк миготів, як коробка з дорогоцінним камінням: червоні, сині, золоті вогники.

— Боже, ми так високо… — прошепотіла я.

— Ти ж хотіла адреналіну, — сказав він спокійно.

Я глянула на нього — і він усміхався. Так легко, без страху. І мені на мить стало спокійніше.

А потім — різкий ривок.

Ми полетіли вниз.

Повітря вихопило крик із грудей, холодний вітер ударив у лице, світ навколо перетворився на розмиту смугу вогнів. Серце вистрибнуло десь у горло, і я закричала — від страху, від сміху, від дикого, шалено приємного відчуття, коли ти повністю втрачаєш контроль.

— РИТООО! — крикнув Тарас, але його голос тону в гуркоті рейок.

— ЩО?! — верещала я, але не чула навіть себе.

Ми закрутилися у віражі, потім різко — вліво, вправо, знову вгору, і вниз, ще нижче, ще швидше. Я схопила його за руку — не думаючи, просто рефлекторно — і не відпускала. Відчувала, як він теж стискає мою долоню у відповідь.

У якийсь момент ми мчали догори ногами, і я, сміючись, подумала, що якби впала зараз — то, мабуть, навіть не злякалась би.

І от — останній віраж, гальмування, металевий скрегіт. Вагони зупинилися. Я стиснула повітря в легенях і розсміялася.

— Це… це було… — ледве вимовила я.

— Божевільно, — підхопив Тарас. — Але круто.

Ми ще кілька секунд просто сиділи, намагаючись повернути дихання. Потім нас відстебнули, і я ледь не спіткнулася, коли підвелася на ноги — земля злегка гойдалась.

— Ти що, п’яна від адреналіну? — пожартував він.

— Може бути. Але це приємніше за будь-яке вино, — відповіла я, тримаючись за його руку, бо світ трохи хитався.

Ми вийшли з огорожі, і я сказала:

— Добре, визнаю. Це було неймовірно.

— Я ж казав, що не злякаюся.

— А я й не казала, що ти боягуз. Просто… — я глянула на нього й посміхнулась, — не думала, що пожежники так голосно кричать.

— Я не кричав, — заперечив він.

— Та ну, — засміялась я. — Тоді хто поруч зі мною верещав “Рито, ми падаємо!”?

— Це… — він підняв ведмедика. — Це був він.

Я засміялась так щиро, що навіть люди навколо почали озиратися.

Він теж не витримав — і сміявся разом зі мною. І це був такий сміх, коли очі щипає від радості, коли ніби все навколо на мить стає простим і світлим.

— Слухай, — сказала я, коли ми трохи заспокоїлись, — а давай підемо вип’ємо.

— Ти ж казала, що вино тебе зносить після двох келихів.

— Я казала після трьох, — уточнила я. — І потім, ти ж сьогодні без зміни.

— Ну, це правда, — він кивнув. — Але бар після американських гірок — сміливе рішення.

— Ти просто не хочеш визнавати, що я тебе сьогодні обійшла двічі: у тирі й на гірках.

— Може, я просто тебе підпускаю вперед, щоб потім перемогти красиво.

— А може, просто програєш із чарівністю, — сказала я й підморгнула.

— От уже починається… — пробурмотів він, але в кутиках губ промайнула усмішка.

Ми повільно йшли стежкою між атракціонами — повз світлові кулі, дзеркальні будки, хлопців, що вигравали плюшеві іграшки для своїх дівчат. Повітря пахло карамельними яблуками і димом від попкорну.

Попереду виднівся невеликий бар із неоновою вивіскою “Fire&Ice” — іронічна назва, якщо подумати.

— Ідеально, — сказала я. — Вогонь і лід. Якраз для нас.

— Тільки не кажи, що ти це спеціально вибрала, — підозріло глянув Тарас.

— Звісно ні, — посміхнулась я. — Але доля любить красиві збіги.

Він відчинив двері, пропускаючи мене вперед, і в ту мить мені здалося, що в цьому вечорі є щось… правильне. Тепле, живе.
Як у фільмі, який хочеться дивитися повільно, щоб не закінчувався.