Розділ 19

Парк атракціонів зустрів нас шумом, вогнями й запахом карамелі. Повітря бриніло від сміху, дитячих криків, дзеленчання ланцюгів на каруселях і гуркоту музики з колонок. Усе мерехтіло — вогники, кольорові лампи, неон, афіші з усміхненими мультяшними героями. Люди снували між атракціонами, тримаючи у руках кульки, вату, хот-доги. Навіть повітря було тут інше — солодке, трохи липке, з присмаком дитинства.

— Отак виглядає справжня психотерапія, — сказала я, вдихаючи на повні груди й озираючись навкруги.

Тарас ішов поруч, руки в кишенях, усмішка — така, що я б і сама сміялась без причини.

— Я вже відчуваю, як рівень адреналіну росте. Особливо, коли бачу оті американські гірки, — він кивнув у бік металевих рейок, що злітали просто в небо.

— О, не хвилюйся, — сказала я. — Туди ми ще дійдемо. Але спершу — тир.

— Тир? — він підняв брову. — Ага, значить, почнемо з безпечного виду насильства.

— Саме так. І там буде парі.

— Парі? З тобою? — він удав, ніби замислився. — Ризиковано.

— А ти боягуз? — підколола я.

— Я пожежник, Рито. Ми не боїмося нічого.

— Тоді домовились, — сказала я, ведучи його до тиру.

Там пахло тирсою, металом і порохом. Над нами миготіла вивіска “Влучай — вигравай!”. За прилавком стояв хлопець у чорній кепці, обпершися на стіл із іграшками — від пластикових каченят до гігантських плюшевих ведмедів.

— Ну що, правила прості, — сказала я, беручи іграшкову гвинтівку. — Якщо виграю я — ідемо на американські гірки. Якщо виграєш ти — я виконую твоє бажання.

— Будь-яке? — примружився Тарас.

— У межах пристойності, — швидко додала я.

— Ну тоді приймаю виклик, — він узяв другу гвинтівку, перевірив приціл, ніби це справжня зброя, і додав: — Тільки не плач, коли програєш.

— Я не плачу, я святкую.

— Побачимо.

Я стала першою. Взяла приціл, примружила одне око. Мішені — металеві качки, банки, тарілки — крутилися, дзенькали.
Я глибоко вдихнула.
І вистрілила.

— Один! — вигукнув хлопець із прилавка.

Ще постріл. Дзвін. Другий. Потім третій. Я встигла шість разів вистрілити, і п’ять разів — влучно.

— П’ять із шести! — оголосив продавець. — Гарний результат, дівчино!

Я гордо посміхнулась і глянула на Тараса.

— Твоя черга.

— Дай-но мені оцю, — він забрав гвинтівку, став поруч, прицілився. — Дивись і вчися.

— Угу, — протягнула я. — Головне — не тремти, як листочок.

— Це не я тремчу, а ти мене нервуєш.

— Виправдання слабких, — сказала я і засміялася.

Він зробив перший постріл — влучно. Дзвінкий металевий “дзеньк”. Потім другий — знову влучно.

— Ну що, як тобі мій стиль? — глянув він, ледь посміхаючись.

— Як для капітана пожежної частини — занадто впевнений.

— Бо я впевнений.

На третьому пострілі я нахилилася ближче і прошепотіла просто біля його вуха:

— Не забудь дихати.

Він сіпнувся — і промазав.

— О! — вигукнула я. — От тепер у нас інтрига.

— Не чесно, — сказав він, зосереджуючись. — Ти мене відволікаєш.

— А хто сказав, що чесно буде? — засміялась я.

Тарас зібрався, зробив ще два постріли — обидва точні. Але останній промазав — на долю секунди.

— І що маємо? — запитала я, схрестивши руки на грудях.

— П’ять у тебе, чотири в нього, — сказав хлопець із прилавка, явно розважаючись від нашої “битви”.

Я зробила переможний рух плечем і подивилась на Тараса.

— Отже, американські гірки.

— Це була випадковість, — спокійно сказав він, але в очах блиснула посмішка.

— Та-ак, звісно, випадковість. А ще випадково ти програєш і в шашки, і в доміно, і в “камінь-ножиці-папір”.

— Я не граю в ігри, де ти змінюєш правила на ходу, — відповів він серйозним тоном, але сміх уже бринів у голосі.

Продавець простягнув мені приз — маленького плюшевого ведмедика. Синій, із чорним метеликом.

— Ваш заслужений трофей, — сказав він урочисто.

Я взяла ведмедика й розвернулась до Тараса.

— Тримай, — простягнула йому.

— Це ж твій приз, — здивувався він.

— Я знаю, — сказала я. — Але тепер він твій. Щоб не ображався, що програв. І щоб не було страшно на гірках.

— Ти серйозно думаєш, що я боюся?

— Абсолютно, — кивнула я. — Тому й дарую талісман від страху.

Він узяв ведмедика, глянув на нього, потім на мене.

— Синій, із краваткою. Якесь послання?

— Так. Не забувай залишатися стильним, навіть коли кричатимеш на віражах.

Він розсміявся. Той самий сміх — щирий, глибокий, що розкочується теплом по всьому тілу.

— Добре, детективо. Ходімо на твої гірки. Але якщо я після цього не зможу стояти — винна ти.

— З радістю візьму провину на себе, — усміхнулася я.

Ми рушили крізь натовп — я попереду, він трохи позаду, з тим кумедним синім ведмедиком у руці. І коли я обернулась, щоб щось сказати, побачила, як він несе ту іграшку акуратно, майже обережно — як щось цінне.

І від цього мені стало тепло. Дуже.

Світло ламп блищало в його волоссі, музика гучно грала, люди сміялися, а я ловила себе на думці, що хочу ще — ще трохи цього вечора, ще трохи цього відчуття, коли поруч із ним життя ніби світиться зсередини.

— Готовий? — спитала я, коли ми підійшли до черги на американські гірки.

— Готовий, — сказав він, глянувши прямо в очі. — Хоча, здається, твій ведмедик нервується більше за мене.

— Не хвилюйся, — я посміхнулась. — Він витримає. Ми всі витримаємо.