Розділ 18

У під’їзді пахло кавою й чимось теплим, домашнім — ніби саме життя вирішило натякнути, що пора перестати ховатися. Я стояла перед дверима Тараса, тримаючи руки в кишенях, і ще секунду вагалася, чи варто. Але потім тихо постукала.

Двері відчинилися майже одразу.

— Рито, — голос спокійний, низький, наче нічого не сталося. Тільки от очі… ті самі, глибокі, темні.

— Привіт, — видихнула я, намагаючись не виглядати розгубленою. — Я просто… вирішила перевірити, як ти.

Він сперся на одвірок, схрестивши руки на грудях, і глянув на мене з ледь помітною усмішкою:

— Твій метод працює.

— Який ще метод? — зробила вигляд, що не розумію.

— Той, де ти цілуєш, щоб “мозок відволікся”. Після цього — як рукою зняло, — серйозно сказав він, але в куточках губ промайнуло щось грайливе.

Я закотила очі.

— Не треба дякувати, завжди рада допомогти у межах першої психологічної допомоги.

— Цікаво, це офіційно входить у протокол? — підколов він.

— Якщо ні, то я можу запатентувати, — відповіла я тим самим тоном, і ми обоє посміхнулися.

Кілька секунд мовчали. Отак просто стояли — він у дверях, я навпроти, і між нами ота невидима напруга, яка то спалахує, то стихає, але нікуди не дівається.

— Насправді, — сказала я, — я прийшла не тільки спитати, як ти.

— Ага. — Він підняв брову. — Звучить підозріло.

— Я подумала… може, підемо кудись? — почала обережно. — Просто… розвіятись. Знаєш, як після адреналіну треба випустити пару.

— Після адреналіну? — він примружився, ледь усміхаючись. — Це ще один твій метод?

— Так, — кивнула я серйозно. — Науково доведено, що після стресу допомагає щось веселе. Наприклад… парк атракціонів.

Він здивовано нахилив голову:

— Ти жартуєш?

— Ні. Уяви собі, я серйозна. Гойдалки, тир, вата, попкорн, дитячий сміх — повна реабілітація для душі.

— І для шлунка, — пробурмотів він. — Сто років не був у таких місцях.

— Тим паче. Треба надолужити.

Він замислився, глянув убік, потім зітхнув і усміхнувся:

— Добре, Рито. Піду. Але якщо мене там покрутить на тих ваших “екстремальних” атракціонах, ти відповідатимеш особисто.

— Домовились, — відповіла я. — Я завжди беру відповідальність за свої експерименти.

Він глянув на мене, хитро прищурившись.

— І що мені вдягнути для цього наукового експерименту?

— Тільки не сорочку, — одразу сказала я.

— Що з нею не так?

— Ти весь час у сорочках. Мені здається, навіть спиш у них.

— А якщо я скажу, що під нею футболка?

Я склала руки на грудях.

— Підтверди доказами.

Він мовчки розстебнув ґудзики верхньої частини сорочки — і справді, під нею біла футболка.

— Бачиш? — усміхнувся. — Факти проти твоїх припущень.

— Ну гаразд, Шерлоке у футболці. Одягай куртку і ходімо, — сказала я, намагаючись не показати, як у мене серце зрадницьки прискорилося.

Він узяв ключі зі столу, зачинив двері, і ми вийшли на сходи.
Поруч із ним навіть звичайний під’їзд здавався… якимось іншим. Ніби все довкола стало теплішим.

Ми йшли поруч, мовчки. Я чула, як шарудить під ногами листя, як десь неподалік гавкає собака, як у нього подих рівний, спокійний. І думала: от що, власне, сталося? Коли він із сусіда, який дратував мене, перетворився на людину, біля якої хочеться бути ще хоч хвилину?

— Ти замислилася, — сказав він. — Це небезпечно.

— Просто думаю, чи витримаєш ти атракціони.

— Я рятую людей з пожеж. Думаю, витримаю пару гойдалок.

— Подивимося, — посміхнулась я. — А якщо ні — повернемось до мого методу “поцілунок-відволікання”.

— Тільки не кажи, що плануєш тестувати його регулярно, — відповів він, але в його голосі вже чулась посмішка.

— Тільки в екстрених випадках.

— Тобто щодня.

Ми вийшли на вулицю, і сонце вже сідало за будинки, залишаючи на небі рожево-помаранчеві смуги. Повітря було прохолодне, свіже, а він ішов поруч — високий, теплий, мов тінь, що гріє.

— Знаєш, — сказав він раптом, — я не думав, що ти така наполеглива.

— Це ти ще не бачив мене, коли я вирішую виграти в тирі, — відповіла я.

— У тирі?

— Ага. Це буде перша зупинка.

— Уже боюсь, — сказав він і глянув на мене з тим самим легким, теплим поглядом, від якого десь усередині все знову почало плутатися.

Ми дійшли до його машини, і він відчинив дверцята, як справжній джентльмен.

— Прошу, детективко, — сказав він з ледь помітною іронією. — На чергове завдання.

— Завдання “Пожежна терапія атракціонами”? — уточнила я, сідаючи в авто.

— Саме воно.

Ми рушили. Місто за вікном плавно зникало у вечірніх вогнях. Мені було спокійно. З ним. Просто спокійно. Без зайвих думок, без масок, без шантажу й дурних фото.

І коли я краєм ока глянула на нього — на те, як він тримає кермо, як світло фар ковзає по його обличчю — я зрозуміла, що хочу, щоб цей вечір не закінчувався.