Розділ 17

Коли вийшла з частини, мене вдарило в обличчя холодним повітрям. Різким, чистим — таким, що одразу прочищає голову. І я нарешті вдихнула повні груди. Здається, вперше за ці дві години.

Двері за спиною зачинилися з тихим клацанням, і залишилось тільки відлуння моїх кроків по мокрому асфальту. Сонце ще висіло високо — день, а здається, ніби вже прожила маленьке життя.

Я зупинилася біля старої лавки, що стояла біля воріт частини. Сіла, обперлася ліктями на коліна.
І тоді все нахлинуло.

Його обличчя, коли я торкнулася його губ.
Його очі — темні, теплі, розгублені.
І його голос: “Здається, спрацювало.”

Боже.
Я ж справді це зробила.
Я — притулилася до нього губами, щоб «відволікти мозок». Наче це якийсь медичний метод, а не чиста імпровізація від жінки, яка не знала, що робити з власним серцем.

Я засміялась сама до себе. Сміх вийшов нервовий, короткий.

— Ти ненормальна, Рито, — прошепотіла я, глянувши в небо.

Та всередині було щось… інше. Легке. Тепле.
Наче хтось там, у грудях, тихенько розтопив лід, що роками не танув.

Тарас.
Він і справді пожежник.
Не вигаданий, не актор, не герой із серіалу. Справжній. І тепер я це бачила своїми очима.
Як він стояв серед своїх хлопців, як давав команди, як його слухались без зайвих слів. У ньому була впевненість, сила, яка не потребує крику. І коли я почула сирену, побачила, як вони за лічені секунди зібралися, — мені стало моторошно. Але ще більше — гордо.

Дядя Вітя мав рацію.
У Тараса тієї мужності, що не в орденах і медалях, а в очах.
Той погляд людини, яка бачила полум’я зблизька й не відвернулася.

І все те, що я чула від старого пожежника — про фонд, про його брата, про службу — тепер звучало зовсім інакше.
Я уявила, як йому було, коли брат загинув.
Як він продовжував працювати в тій самій частині, ходив тими ж коридорами, бачив ті самі обличчя — але вже без Андрія.
І все одно вставав кожного ранку, надягав форму, їхав на виклики.

Тарас — справжній.
Без пафосу, без самовихваляння. Просто робить, що треба.

Я пригадала його руки — великі, з мозолями, але теплі, коли я торкалася їх у кабінеті.
І подумала: може, тому він такий… складний? Бо стільки тримав у собі. Бо не звик, щоб його хтось рятував.

І тоді мені стало соромно.
За весь той дурний шантаж, за мої жарти про стриптиз, за той телефон із фото, яким я махала йому перед обличчям, як прапором.

Це було так по-дитячому.
Наче я намагалась довести, що розкусила його, коли насправді просто боялася визнати: він мені не байдужий.

Я дістанула телефон із кишені.
Розблокувала. Відкрила галерею.
Ось воно — те саме фото.
Розмите, темне, світло миготить, силует у вогні — і все одно схожий на нього.

Я глянула на екран і тихо видихнула.

— Яка ж ти дурепа.

Натиснула “видалити”.
Екран мигнув, і фото зникло.
Разом із ним зник і весь той смішний шантаж, і моя дитяча впертість.

Тепер залишився лише він.
Той, хто пахне димом, кавою і небом після дощу.
Той, хто сміється коротко, але щиро.
Той, хто навіть під час панічної атаки думає не про себе, а про своїх людей.

І я сиділа на тій лавці ще хвилин десять, дивлячись, як сонце ковзає по червоній цеглі частини, і думала, що вперше за довгий час не знаю, що робити далі.

Зазвичай я все контролюю: план, запасний план, ще один на випадок апокаліпсису.
А тут — нічого.
Жодного сценарію.

Тільки він.
І я.
І те коротке “здається, спрацювало”, що досі звучало в голові, наче пісня, яку не можеш вимкнути.

Я уявила, як завтра ми знову випадково зустрінемось у під’їзді.
Як він скаже своє спокійне “Доброго ранку, Рито”, а я вдаватиму, що мені байдуже.
Хоча насправді мене, мабуть, просто розірве від хвилювання.

— О, Боже, — буркнула я, ховаючи обличчя в долонях. — Я ж закохуюсь, так?

Від цієї думки стало смішно й страшно одночасно.
Закохуюсь у пожежника, який у вільний час танцює стриптиз.
Героя, який не говорить про свої подвиги.
Чоловіка, який не вміє просити допомоги, але завжди готовий її дати.

Мене.
Ту саму Риту, яка лякала його “вайбером” і шантажем, бо не могла просто визнати, що їй хочеться бути поруч.

Я підвелась, обтрусила пальто й глянула ще раз на ворота частини.
Десь у глибині знову пролунала сирена — коротко, тривожно.
І я відчула, як серце стискається.

Вони знову поїдуть — у дим, у вогонь, у невідомість.
І серед них буде він.

Тарас.

Я всміхнулась, трохи сумно, трохи гордо.

— Будь обережний, герой, — прошепотіла я.

А потім розвернулась і пішла додому.
І кожен крок лунав по-іншому — тихо, але впевнено.
Наче я нарешті знала, що вже нічого не зможу забути:
ні його очей,
ні сміху,
ні того короткого, дурного поцілунку,
який усе змінив.