Розділ 16

Коли тиша в його кабінеті почала здаватись гучнішою за сирену, що лунала перед тим, я зрозуміла — просто стояти більше не можу.
Він сидів, опустивши голову, долонями закриваючи очі. Дихав рівніше, але все одно… якось неправильно. Занадто тихо. Занадто зосереджено у власному болю.

Я обережно присіла навпроти, сперлася на край столу.

— Тарасе, — сказала тихо. — Гей. Поглянь на мене.

Він не рухався. Лише трохи зітхнув.

Я відчула, як у мені прокидається щось — суміш злості, турботи й того самого почуття, що зводило мене з розуму не що давно, коли він стояв переді мною в клубі, на сцені, в формі вогняного пожежника.
Цей чоловік умів викликати бурю навіть одним поглядом, але зараз у нього не було навіть того погляду.

Я потяглась рукою і обережно торкнулась його зап’ястка.

— Гей, капітан, — усміхнулась. — Ти взагалі ще тут, на планеті Земля?

Він видихнув, але кутик його губ трохи сіпнувся.

— Дай мені п’ять хвилин, і я знову стану нормальним.

— П’ять хвилин? — підняла брову. — А ти що, чайник?

Він здивовано подивився на мене, і я вперше за цей час почула тихий сміх. Справжній. Короткий, хрипкий, але сміх.

— Ти не втомлюєшся жартувати, га?

— Це моя суперсила, — відповіла я. — Ти — пожежі гасиш, я — напруження.

Він покрутив головою, але в очах уже не було тої темряви.
Я всміхнулась ширше.

— От бачиш? Уже краще.

— Може, і краще, — буркнув він. — Але ти ризикуєш, детективко. Я зараз не в найкращому стані для твоїх експериментів.

— Це не експерименти, — серйозно відповіла я. — Це… профілактика.

— Від чого?

— Від надлишку драматизму, — кивнула я. — Дуже небезпечна хвороба серед капітанів пожежних частин.

Він знову посміхнувся. Але тепер уже трохи інакше — втомлено, з подякою. І я зрозуміла, що хочу закарбувати цей момент.
Цей спокій, який нарешті повернувся на його обличчя.

— Ти справді турбуєшся, — прошепотів він.

— Звісно, турбуюсь. Не щодня зустрінеш чоловіка, який одночасно рятує людей і не вміє дбати про себе.

— Я вмію, — заперечив він, але без запалу.

— Так, я бачу, — я кивнула на його тремтячі пальці. — Просто майстер самообслуговування.

— Ти не залишиш мене в спокої, правда?

— Не в найближчі п’ять хвилин, — відповіла я.

І, сама не знаючи навіщо, просто нахилилась ближче.
Його очі зустрілись із моїми. І в ту секунду в них було стільки всього — втоми, напруги, болю, але й якогось тепла, яке я не очікувала там знайти.
І я просто…
…притулилась своїми губами до його.

Ледь-ледь.
Не поцілунок навіть. Просто дотик — короткий, теплий, спонтанний.

Він завмер.
Я відчула, як його дихання зупинилось, як пальці на колінах трохи здригнулися.

— Що це було? — тихо спитав він. Голос трохи хрипів, і від того мені стало чомусь жарко.

Я зробила вигляд, що все під контролем.

— Перевірка.

— Перевірка?

— Ну… — я всміхнулась куточком губ. — Щоб твій мозок відволікся.

Тарас мовчав секунду. Дві. Потім кивнув.

— Мм. Здається, спрацювало.

Я кліпнула.

— Серйозно?

— Так, — він усміхнувся тим самим поглядом, від якого в мене починало калатати серце. — Тиск нормалізувався, серце б’ється рівно, паніка — нуль.

— Ага, тобто це офіційно доведено? — підозріло звузила очі.

— Можна навіть у протокол внести, — серйозно кивнув він. — “Метод Рити. Один поцілунок — і капітан знову функціонує”.

Я пирснула сміхом, і він теж не стримався.
Усе напруження розчинилось між нами — так, як дим після дощу.

— Ти неймовірна, — сказав він, уже спокійно. — Я не знаю, як ти це робиш.

— Це талант, — знизала плечима я. — Дехто гасить пожежі, а дехто — людей після пожеж.

Він глянув на мене довше, ніж потрібно.
Занадто довго.

І я відчула, що повітря в кімнаті змінилося.
Стало теплішим. Щільнішим.
Його погляд ковзнув по моєму обличчю, затримався на губах. І я знала — якщо він зараз нахилиться ближче, я вже не відступлю.

Але він лише відвів очі, глибоко вдихнув і тихо сказав:

— Дякую.

Я кивнула.

— Завжди, будь ласка, капітане.

Ми сиділи ще трохи мовчки. Десь у коридорі почувся голос Стаса, хтось сміявся, хтось грюкав відрами.
Світ повільно повертався до нормального ритму.

Я підвелась, випрямила спину.

— Ну що ж, схоже, місія виконана. Пацієнт стабільний, серце б’ється, гумор повернувся.

Він підняв погляд і всміхнувся.

— Рито…

— Що?

— Ти небезпечна.

— Ти уже говорив, — відповіла я, відчиняючи двері. — Але ж я твоя небезпека, правда?

Його усмішка стала ширшою.

— Поки що.

Я вийшла в коридор, де ще стояв запах диму і кави, і відчула, що дихаю на повні груди.

І, можливо, саме цього я й хотіла — щоб він навчився дихати теж.