Розділ 15

Коли я вже збиралася йти — бо, чесно кажучи, після розмови з дядею Вітею в мене всередині все перемішалось і я не знала, що з цим робити — завила сирена. Та сама, яку годину тому чула вперше. Різкий звук, що пробирає до кісток.
Дядя Вітя глянув на годинник, зітхнув і промовив:

— От і повернулися.

Ми стояли в коридорі, коли двері гаража відчинились, і всередину зайшли вони.
Команда.
Всі в сажі, у мокрій формі, на чоботах — калюжі чорної води. Від них тягнуло димом, гаром і потом, але було в тому щось справжнє.

Першим зайшов Тарас.
Я не впізнала його спочатку. Обличчя — у чорних слідах кіптяви, волосся вологе, рукави закатані, погляд спрямований кудись повз мене. Він ішов швидко, мов на автопілоті, ні на кого не дивився. Просто пройшов повз.
Я навіть не встигла нічого сказати.

— Кеп! — гукнув хтось, але він не обернувся.
Просто зник у своєму кабінеті, тихо, майже беззвучно зачиняючи двері.

Я стояла, не розуміючи, що відбувається. Дядя Вітя глянув услід, нахмурився.

— Що там сталось? — запитав він у хлопців.

Стас, високий блондин із постійною усмішкою, проте зараз без неї, потер шию.

— Новачок… — він кивнув у бік Колі, що сидів на лавці, тримаючись за плече. — Трохи не туди поліз. Балка пішла тріщиною, добре, що Тарас його вчасно відтягнув.

— “Трохи”? — тихо перепитав Вітя, і в його голосі було те, що навіть я відчула — не гнів, а щось глибше.

Коля винувато зітхнув, стираючи бруд із лоба.

— Я думав, що встигну… — пробурмотів він.

— Та він чуть стіною не пробився, — кинув інший, ніби жартома, але сміху не було. Лише важке мовчання.

Я глянула на них усіх — вимучених, у сажі, очі червоні від диму. Навіть наймолодші виглядали зараз старшими.
І тоді Вітя запитав:

— У капітана — знову?

Стас кивнув.

— Здається, так. Як тоді.

Я не втрималась:

— А що «так»? Що з ним?

Дядя Вітя зітхнув і глянув на мене.

— ПА.

— Що?

— Панічна атака, — пояснив він тихо. — У нього таке буває. Не часто, але буває.

Я відчула, як у грудях стислося.

— Через брата?

— Через усе, — сказав Вітя. — Коли когось із хлопців мало не втрачає, у нього ніби перемикає. Не одразу, потім. Закривається у себе, щоб ніхто не бачив. Не любить, коли його в такому стані бачать.

Я глянула на двері його кабінету.

— Йому що, ніхто не допомагає?

— Ми допомагаємо, чим можемо, — відповів Стас. — Але зараз краще не чіпати. Дай йому прийти до тями.

Я мовчки кивнула, але всередині все кипіло.
Не чіпати? Та як це — не чіпати?

Він сидить там сам, після того, як мало не втратив когось. Він дихає димом, тримає все всередині — і просто мовчить.
А я маю стояти осторонь?

— Я зараз, — сказала я.

— Рито, — зупинив мене дядя Вітя, — краще не треба.

— Треба, — відповіла я, навіть не обертаючись.

Я підійшла до дверей кабінету. Зупинилась на секунду, притиснула руку до грудей — серце калатало так, що, здавалось, його чути навіть у сусідньому місті.
Потім легенько постукала.

Ніхто не відповів.

Ще раз.
Тиша.

І тоді я просто натиснула на ручку.

Його кабінет був напівтемний.
Лише світло з вікна падало смугою на підлогу.
Тарас сидів у кутку, на стільці, спершись ліктями на коліна, долоні стискалися в кулаки. Форма розстебнута, майка прилипла до спини, дихав він нерівно — коротко, уривчасто, ніби щось стискало груди.

Я зробила крок. Потім ще один.

Він навіть не підняв голову.

— Я сказав, не заходити, — його голос був хрипкий, тихий, але жорсткий.

— Я не слухаюсь, — відповіла я. — Привикай.

Він коротко видихнув, не сміх, не зітхання — щось посередині.

Я бачила, як тремтять його пальці. Як піт блищить на скронях. І як очі — коли він таки глянув на мене — були не просто втомлені. Вони були порожні.

Я не знала, що робити. У фільмах люди в таких ситуаціях завжди знають — торкаються, кажуть щось правильне. Я ж стояла, мов дурепа, і просто шепотіла:

— Дихай. Просто дихай.

Він посміхнувся, криво.

— Серйозно? Інструктаж від тебе?

— Так. Бо хтось має сказати.

— У мене все під контролем, — буркнув він, хоч голос тремтів.

— Ти весь чорний від диму і ледве стоїш, — відповіла я. — Я б сказала, що контроль трохи… хитається.

Він відкинувся на спинку стільця, провів рукою по обличчю.

— Просто… не зараз, гаразд?

— Я не піду, — сказала я твердо. — Не лишу тебе в такому стані.

Між нами повисла тиша. Густіша, ніж дим, який ще пахнув у його формі.

Він заплющив очі. І тоді я вперше побачила, наскільки він втомлений. Не просто фізично — внутрішньо. Наче кожен подих коштував зусиль.

— Коля ледь не загинув, — прошепотів він нарешті. — Один рух — і його б винесли в чорному мішку. Я мав усе бачити, мав встигнути.

— Але ти ж встиг, — сказала я.

— Цього разу, — відповів він. — А наступного?

Я стояла поруч, не знаючи, що сказати. Хотілось просто покласти руку на його плече, але я боялася — ніби доторк можу зламати цю крихку рівновагу, яку він утримував.

— Знаєш, — тихо сказала я, — іноді ти можеш просто… не бути ідеальним.

Він відкрив очі.

— А якщо я не зможу когось врятувати?

— Ти вже рятуєш, — відповіла я. — Навіть коли не помічаєш.

І, мабуть, уперше за весь цей час я побачила, як у його очах щось змінюється. Не усмішка, не полегшення — просто мить, коли він перестав боротися із самим собою.

Ми мовчали ще довго. Десь у гаражі гуділи двигуни, за вікном гавкала собака, а я просто стояла поруч.

Може, йому справді не треба було слів.
Може, просто — щоб хтось був.