Розділ 14

Коли дядя Вітя повів мене у бік кімнати відпочинку, я спершу просто йшла, намагаючись не звертати уваги на запах диму, який ще тримався у повітрі після виїзду хлопців. Але десь посеред коридору мене щось змусило сповільнити крок.

На стіні висів стенд. Великий, дерев’яний, з десятком фотографій — чоловіки у формі, усміхнені, молоді, всі як один із тим самим відблиском в очах. Під кожним фото — ім’я, прізвище, звання. І дві дати. Народження. Смерті.

Я завмерла.
Ті дати різали очі. Наймолодшому було двадцять п’ять. Найстаршому — тридцять сім.

— Наші, — почувся поруч спокійний, але трохи хриплий голос дяді Віті. — Ті, хто не повернувся.

Я лише кивнула.
А тоді помітила одне фото. І серце наче впало кудись униз.

На мене дивився Тарас. Ну, майже Тарас. Ті ж очі, та ж лінія щелепи, та ж усмішка. Тільки підпис інший.
Андрій Сазонов. Старший пожежник. 1994 — 2021.

Я навіть зробила крок ближче, бо не могла повірити.

— Це… — почала я, але слова застрягли.

— Брат, — відповів дядя Вітя, ніби прочитав мою думку. — Близнюк.

Я озирнулася на нього.

— У Тараса був брат-близнюк?..

— Був, — тихо сказав він. — Разом прийшли в частину. Разом тренувались, жили в гуртожитку, навіть у наряди ходили попарно. Як один механізм. Усе робили удвох. І якби не та пожежа…

— Що сталося?

Дядя Вітя повільно зітхнув, наче ці спогади досі давали йому фізичний біль.

— 2021 рік. Виклик на склад з лакофарбовими матеріалами. Там зайнялася хімія. Тарас тоді вже був капітаном зміни, Андрій — старшим. Усе робили по інструкції, але дах обвалився. Андрій був усередині. Врятували трьох робітників, а сам він… — він зробив паузу. — Не встиг.

Тиша впала важка, як дим після пожежі.

— Тарас тоді змінився, — продовжив дядя Вітя. — Не зламався, ні. Але став… іншим. Тихим. Зосередженим. У нього тепер кожен виклик — як на сповідь. Він ніби кожного разу хоче довести, що брат не загинув дарма.

Я стояла, дивилася на фото, і не могла відірвати очей. Наче бачила в цьому обличчі відлуння того болю, якого він мені ніколи не показував.

— Ходімо, — нарешті сказав Вітя. — Розкажу тобі трохи про нашого капітана.

Кімната, в яку ми зайшли, виглядала як суміш гуртожитку й сільської кухні: старий диван, чайник, телевізор із плямою на екрані, кілька кружок із написами типу “Без кави — не герой”.
Дядя Вітя налив нам чаю — чорного, міцного, пахучого.

— Тарас не з тих, хто любить, щоб про нього говорили, — почав він. — Але ти ж уже бачила, який він. Мовчазний, впертий. І з головою в роботі.

— Та помітила, — я обережно сьорбнула чай. — Хоча я думала, що це все — поза.

— Ні, дівчино, не поза. Це у нього в крові. Ще з тих часів, коли вони з братом прийшли сюди. Обидва гарячі, обидва відчайдухи. Але Андрій був легший на характер — сміявся, жартував, міг з дівчатами побалакати. А Тарас завжди все сприймав серйозно. Навіть каву варив по графіку.

Я посміхнулася.

— І тепер теж такий?

— Ще гірше, — засміявся Вітя. — Хоч і кеп, але руки не тримає осторонь. Перший лізе в дим, останній виходить. І за п’ять років служби має більше нагород, ніж деякі за тридцять.

— Справді?

— Он бачиш ту шафу? — він кивнув на куток. — Там його грамоти й подяки. Але не чіпай, він не любить показухи. Тарас той, хто робить — а не говорить.

Я мовчки дивилася в чай, намагаючись переварити все почуте.

— А ще, — додав Вітя, — після смерті брата він створив фонд. “Полум’я серця” називається. Допомагає родинам загиблих рятувальників, тим, хто поранений або залишився без підтримки. Усе робить сам — документи, фінанси, збори. І без жодного піару.

— “Полум’я серця”… — повторила я тихо. — Гарна назва.

— Бо так і є. — Дядя Вітя подивився у вікно. — Він той, у кого серце справді горить. І не від танців, як ти собі там думала.

Я аж зашарілася.

— Ви знаєте про…

— Та чутки ходять швидше за дим, — усміхнувся він. — Але не хвилюйся. Тут усі свої.

Я кивнула, трохи ніяковіючи, бо вчорашні жарти про “приватний танець” тепер здавались безглуздими, майже дитячими.

— Не думай, що він байдужий, — продовжив Вітя. — Просто у нього така звичка — тримати все всередині. Болить — мовчить. Радіє — теж мовчить. Але коли бачиш, як він кидається у вогонь, — розумієш, що іноді мовчання говорить голосніше за будь-які слова.

Я сиділа, слухала й ловила себе на тому, що серце б’ється якось інакше. Ніби тепер, знаючи все це, я бачила його по-новому. Не як сусіда, не як хлопця з іронічною посмішкою, а як когось… справжнього.

— І ще одне, — Вітя поставив кружку й глянув мені просто в очі. — Не кажи йому, що я тобі все це розповів. Не любить він, коли про нього говорять.

— Добре, — тихо сказала я. — Не скажу.

Ми сиділи ще трохи. Потім я знову підійшла до того стенду. Подивилась на фото Андрія.
І подумала — як же воно болить, коли втрачаєш половину себе.

Коли за тебе лишається лише тінь — але ця тінь усе одно йде у вогонь, бо не може інакше.

Тарас, мій мовчазний сусід, який відмовлявся від танцю, виявився не просто пожежником.
Він — той, хто живе на межі вогню.

І я не знала, що з цим робити.
Бо вперше мені стало соромно за свій жарт.
А ще — боляче й трохи тривожно.

Бо, здається, я почала боятися, щоб він теж одного дня не опинився на тому стенді.