Розділ 13

О сьомій ранку я стояла перед дверима Тараса, з кавою в руці й абсолютним виглядом людини, яка все ще трохи на підпитку від учора, але героїчно тримається.

Дзвінок пролунав раз, другий, третій — і нарешті двері відчинилися. Тарас стояв переді мною в футболці, скуйовджений, сонний, і з таким виразом обличчя, ніби я принесла йому не перевірку, а кінець світу.

— Ти жартуєш, — сказав він, потерши обличчя.

— Я ніколи не жартую перед сніданком, — відповіла я, простягаючи йому другу чашку кави. — Поїхали, пожежнику.

— Рито, — він зітхнув, — я думав, ти після вина навіть будильник не почуєш.

— Я поставила три. І всі вижили, — гордо сказала я. — Ну що, показуєш мені свою “службу”?

Він глянув на мене кілька секунд — то з роздратуванням, то з безнадією, то з тією ледь помітною усмішкою, яку намагається приховати.

— Добре. Але тільки дивишся, ясно?

— Як музей. Без доторків.

Він скептично гмикнув, але впустив мене, дав час йому вдягнути форму — і коли вийшов, то я аж трохи завмерла. Вогненно-червоний комбінезон, жилет, емблеми, все справжнє. І не блищить, не сценічне — натерте потом і димом.

— Ну що, — промовила я, — виглядаєш майже переконливо.

— “Майже”?

— Побачимо.

Пожежна частина №15 знаходилась на околиці міста — старе, але доглянуте двоповерхове приміщення з великими воротами, через які проглядали червоні машини. Біля входу — клумба, яку, здається, поливали самі пожежники, бо на ній цвіли айстри й чорнобривці.

Тільки ми зайшли всередину, мене вдарив знайомий запах — кави, бензину й чогось металевого, змішаного з чоловічим дезодорантом. Усюди рух: хтось щось лагодив, хтось пив каву, хтось збирав спорядження.

І тут я почула крик:

— О! Кеп прийшов! І не сам!

П’ять пар очей одночасно звернулися на мене. Молоді хлопці, у формі, з усмішками, і всі як на підбір — ніби кастинг на календар “Пожежники місяця”.

— Це не те, що ви подумали, — одразу сказав Тарас, з тією ноткою в голосі, ніби він знав, що саме вони подумали.

— А ми ще нічого не думали! — засміявся один із них, чорнявий, із блискучими очима. — Але тепер точно почали!

Я усміхнулася.

— Привіт, хлопці. Я — Рита.

— Ми вже зрозуміли, — підморгнув руденький. — Кеп нарешті когось привів!

Тарас закотив очі.

— Хлопці, це не “когось”. Рита — моя… знайома.

— Ага, знайома, — протягнув високий із кухлем кави. — Ми теж так казали, коли Стас привів свою “знайому”. Тепер от весілля планує.

— Сміхота, — буркнув Тарас. — Так, усім по місцях. Рита — просто прийшла переконатись, що я не актор.

— Угу, перевірка якості, — кинув інший, той, що, здається, був водієм. — Ха-ха!

Я вже не стрималась і розсміялася разом із ними.

— Гаразд, — сказав Тарас, — знайомтесь. Це Роман — наш водій. Оцей — Стас, старший пожежник. Це Коля, наш новачок, але вогонь не боїться. Денис і Мітя — парамедики. А он там, у кутку, — дядя Вітя, легенда частини.

У кутку сидів сивий чоловік із чашкою чаю, який підняв на мене очі й усміхнувся.

— А, то це та сама Рита? Ну, тепер зрозуміло, чого капітан сьогодні такий нервовий.

— Я не нервовий, — буркнув Тарас.

— Та ми бачимо, бачимо, — знову хтось засміявся.

Вони всі говорили одночасно, жартували, плескали одне одного по плечу. І в цьому хаосі було щось чарівне. Таке справжнє, щире.

Я стояла біля стіни, спостерігаючи, як вони приймають зміну — короткі звіти, перевірка спорядження, швидкі команди. Усе чітко, як відрепетируване, але без пафосу.

Тарас стояв посеред залу, командував спокійно, впевнено, без підвищення голосу. І я раптом зрозуміла — він справжній. Не актор, не герой з анекдоту, не просто гарне тіло у формі. Він тут — на своєму місці.

І саме в ту мить, коли я вже збиралася сказати йому, що вірю, сирена завила.

Усе змінилося за секунду. Хлопці розлетілись по місцях. Хтось крикнув адресу, хтось підхопив шолом, хтось уже застрибував у машину. Тарас встиг лише обернутися до мене:

— Рито, додому. Зараз же.

— Але я ж…

— Без “але”! — його голос був різкий, командирський, зовсім не такий, як я звикла. — Йди!

І все. Двері відчинилися, машина з ревом рушила, і за мить вони зникли за воротами, лишивши по собі запах гарячого металу і диму.

Я стояла посеред порожнього залу, не знаючи — то хвилювання, чи адреналін, чи щось третє.

— Ну що, впевнилась? — почулося з-за спини.

Обертаюсь — дядя Вітя. Стоїть, усміхається, тримаючи дві чашки.

— Кава закінчилась, але чай ще є.

— Дякую, — кажу я, і, здається, вперше за весь день не жартую.

— Ходімо, — він кивнув на невелику кімнату з диваном і старим телевізором. — Почекаєш їх тут. А я тобі розкажу, що таке справжня служба.

І я йду за ним, все ще чуючи у вухах відлуння сирени — тої самої, що кричить лише тоді, коли комусь, можливо, потрібен порятунок.

А я — всього лиш прийшла перевірити, чи він справжній.
І тепер, здається, перевірила.