Розділ 12

Ми виїхали з парковки, коли годинник показував за північ. Місто вже дрімало, у вікнах миготіли самотні ліхтарі, а я сиділа на пасажирському сидінні — трохи виною, трохи втомлена, трохи… зачарована.

Тарас мовчав. Їхав спокійно, руки на кермі, очі на дорозі. Сфокусований. Такий весь правильний, що мене це навіть трохи дратувало.

— Можна питання? — сказала я, хитнувшись у його бік.

— Залежить яке, — відповів він, не відводячи погляду від дороги.

— Чому ти взагалі погодився піти зі мною на цю вечірку?

Він коротко зиркнув на мене, куточки губ смикнулися.

— Бо ти мене шантажувала.

Я хмикнула.

— Ну так, але міг же відмовитись.

— І що, прокидатись завтра під гуркіт чатів у вайбері, де весь будинок обговорює мою кар’єру “вогняного пожежника”? — він кинув на мене швидкий погляд. — Ні, дякую.

Я засміялася, сперлася головою на спинку сидіння.

— Та перестань, ти сам знаєш — я б, може, й не виклала.

— “Може”? — повторив він.

— Ну добре, точно б не виклала. Може. — Я зробила паузу, глянула на нього з усмішкою. — Залежно від настрою.

— Угу, — промовив Тарас, — і від кількості випитого вина.

— До речі, — я нахилилась ближче, — чому ти нічого не пив сьогодні? Я ж бачила — ні келиха. Ти що, з тих, хто святкує життя водою?

Він засміявся.

— Ні, просто завтра зміна. Не можу.

— І що, прямо зовсім ніяк? Навіть трішечки?

— Навіть трішечки. У нас за це можуть вигнати.

Я надула губи.

— Тобто ти реально працюєш у ДСНС?

— Так, — спокійно відповів він. — От тільки не починай. — Він глянув на мене з усмішкою. — Ми вже проходили це, пам’ятаєш? Я тобі навіть посвідчення показував.

— А я тобі казала, що зараз усяке можна зробити. — Я схрестила руки. — Он в інтернеті дипломи продають, а ти думаєш, що я повірю у якийсь шматок пластику?

— То що ти хочеш, щоб я зробив? — запитав він. — Приніс вогнегасник і задемонстрував бойову стійку?

— Ні, — сказала я, глянувши у вікно, де відбивалося наше авто. — Я хочу доказ.

— Ти знову про фото?

— Ні. Я хочу піти з тобою на роботу.

Він аж загальмував трохи різкіше, ніж треба.

— Що?

— На роботу. До тебе. У пожежну частину. Подивитись, чи ти справді там працюєш, а не тільки роздягаєшся у формі перед жінками.

— Рито… — протягнув він так, ніби говорив із дитиною, яка вирішила запхати виделку в розетку. — У частину сторонніх не пускають.

— То виведи мене якось офіційно.

— Це тобі не прогулянка в супермаркет. Там режимний об’єкт.

Я знизала плечима.

— Тоді шкода. Бо знаєш, вайбер-чат і досі чекає на свою сенсацію.

Він закотив очі.

— Ти знову шантажуєш мене?

— Я? Ні. Просто констатую факт.

— Ти нестерпна, — видихнув він.

— Але цікава, — підморгнула я.

Він не відповів, але я бачила, як у нього сіпнувся куточок рота.

Ми вже під’їжджали до будинку, коли я нахилилась ближче й тихо сказала:

— Ну то як?

— Як — що?

— Ти мене береш завтра із собою?

Він зітхнув і припаркував машину.

— Тільки подивитися, і все. Без дурниць, без фото, без “ой, я випадково натиснула на сторіз”.

— Домовились! — я аж підстрибнула від радості. — Завтра. Сьома ранку.

— Ти впевнена, що зможеш встати о сьомій після вина?

— Демони не сплять.

Він хмикнув, заглушив двигун і вийшов. Я попленталася за ним — підбори трохи заважали, але я трималась гідно. У ліфті стояла тиша. Така напружена, що здавалося — повітря іскриться.

— Знаєш, — сказала я, нахилившись ближче до нього, — я ж досі чекаю свій приватний стриптиз.

— Не буде стриптизу, — спокійно відповів він, навіть не повівши бровою.

— Побачимо, — прошепотіла я. — У кожного своя межа терпіння.

Він повернув голову, подивився прямо мені в очі — так близько, що я відчула його подих.

— Твоя межа — це провокувати мене, так?

— Може бути, — сказала я тихо, — а твоя — триматися.

Двері ліфта відкрилися, і ми обидва мовчки вийшли у коридор. Наші квартири — поруч, як завжди. Він дійшов до своїх дверей, обернувся:

— Сьома ранку, Рито. Не спізнись.

— Не хвилюйся, я поставлю три будильники.

Він нахилив голову.

— І без вина.

— Без гарантій, — усміхнулася я.

Він уже відчинив двері, але на мить зупинився:

— Ти справді прийдеш?

— Звісно. Мені ж треба переконатись, що ти не просто гарячий пожежник, а ще й справжній.

Він засміявся.

— Добраніч, демонице.

— Гарячих снів, пожежнику, — відповіла я і зачинила свої двері.

Притиснулася спиною до них і засміялася вголос.
Бо завтра, здається, я дізнаюся правду.
Або запалю нову пожежу — вже у його частині.