Розділ 11

Я стояла перед дверима Тараса й переконувала себе, що все це — не божевілля, а стратегічний план. Хоча в дзеркалі перед виходом я бачила не стратега, а справжню демоницю: коротка червона сукня, чорні сітчасті колготи, роги на обручі, хвіст, що вперто чіпляється за все, і блискітки на щоках. Здавалося, навіть повітря навколо мене пахло гріхом і червоним вином.

Я глибоко вдихнула й постукала.

Двері відчинилися — і, чесно, мені довелося зробити крок назад, бо він виглядав небезпечніше, ніж я.

Тарас стояв у формі пожежного: темно-сині штани з жовтими світловідбивачами, розстебнута куртка, під якою видно футболку, а на шиї — краплі води, ніби він щойно врятував котика з палаючого будинку. Волосся трохи скуйовджене, рукавиці на поясі, і, головне — той спокійний, упевнений погляд, від якого в мене всередині запалала ціла пожежа.

— Ну, — протягнув він, ковзнувши очима від моїх рогів до хвоста, — тобі личить бути дияволом.

— Демоницею, — виправила я, хмикнувши. — Диявол — це начальник. Я просто його улюблена співробітниця.

Тарас засміявся тихо, але щиро.

— Гаразд, демонице. Мені навіть страшно уявити, що ти задумала на цій вечірці.

— Нічого надзвичайного. Просто хочу показати колегам, що я не самотня нудна менеджерка, — я підняла підборіддя. — А ще хочу, щоб ти не забув грати переконливо мого хлопця.

— А якщо я забуду? — спитав він, присунувшись ближче.

— Я нагадаю. Поглядом. Або хвостом, — відповіла я, демонстративно поворухнувши тим самим хвостом, який одразу зачепив його ногу.

Він усміхнувся куточком губ і махнув у бік машини:

— Їдемо, пекельна жінко.

У машині я сіла поруч, обережно, щоб не зламати роги. Тарас завів двигун, і кабіна наповнилася його запахом — дим, гель для душу, ще щось — може, той самий адреналін, який тримає пожежників у тонусі. Я намагалася не дивитися на нього, але очі самі зрадливо ковзали по його руках на кермі. Сильних, впевнених, трохи загорілих.

«Не палися, Рито, не палися», — казала я собі.

— Ти сьогодні якась тиха, — помітив він.

— Просто налаштовуюсь на роль, — відповіла я, вдаючи байдужість. — Демониці потрібна концентрація.

— Ага. Бо я думав, ти переживаєш, що доведеться цілий вечір робити вигляд, що ми пара.

— Переживаю, що ти не впораєшся, — огризнулася я.

— Ти навіть не уявляєш, наскільки я хороший актор, — сказав він спокійно. І те, як він це вимовив — глибоким, трохи хриплим голосом — змусило мене проковтнути повітря.

Коли ми зайшли до залу, вечірка вже кипіла. Усі в костюмах: феї, пірати, лікарі, відьми — і десь між ними я йшла поруч із вогняним пожежником, який виглядав так, ніби його прислали гасити саму мене.

Першими до нас підлетіли Марічка та Іра з відділу кадрів — дві головні пліткарки нашого офісу.

— Рито! — протягнула Марічка, роззявивши рота. — Ти... ти прийшла з кимось?

— Ага, — я обережно взяла Тараса під руку. — Зі своїм хлопцем. Це Тарас.

Іра ковтнула повітря.

— Ти не казала, що він... пожежник.

— Ну, — я всміхнулась, — я взагалі багато чого не казала.

Тарас чемно усміхнувся, потиснув обом руки.

— Добрий вечір. Приємно познайомитись.

І тут я побачила, як їхні погляди ковзають по ньому зверху вниз — і назад. Іра навіть злегка прикусила губу. А Марічка пошепки видихнула:

— Ого, гарячий...

Я, не втримавшись, гордо блиснула рогами.

— Кажу ж — пожежник.

Далі все було як у кіно. Музика, вино, сміх. Мої колеги дивилися на нас, і я відчувала себе героїнею, яку вперше не жаліють, а заздрять. Тарас тримався поруч, іноді торкався моєї руки, нахилявся, щось казав на вухо — і я забувала, що ми просто граємо ролі.

— Ти поводишся занадто переконливо, — прошепотіла я, коли він нахилився, щоб щось сказати мені.

— Ти ж сама просила, — відповів він, торкнувшись моїх пальців.

Моя шкіра спалахнула, як гасова лампа.

В якийсь момент до нас підійшла начальниця — сувора пані Галина у костюмі феї (із крилами, які чомусь постійно зачіпали людей за голови).

— Рито, — усміхнулась вона, — приємно нарешті бачити тебе не саму! І який у тебе... мужній супутник.

— Так, він у мене справжній вогняний герой, — відповіла я, глянувши на Тараса. — І, як бачите, ще й живий.

Вона засміялась, а я раптом відчула, що він тримає мене за талію — міцно, впевнено, але ненав’язливо. Просто так, як це роблять ті, хто насправді разом. І, мабуть, уперше за довгий час мені не хотілося, щоб це було «тільки гра».

Ми танцювали — не зовсім стриптиз, але достатньо близько, щоб я чула його подих. Його рука на моїй спині, його пальці, що ковзають по моєму бокові, і той самий голос, який тепер звучав інакше:

— Ти знаєш, демонице, сьогодні вогонь не тільки в мені.

Я підняла голову.

— Обережно, пожежнику, — прошепотіла я, — бо можна згоріти.

Він посміхнувся.

— Може, воно того варте.

І от у цей момент я зрозуміла — я більше не граю.
Не для колег. Не для себе.
Просто стою поруч із ним, і вогонь, який я стільки часу намагалась приховати, тепер горить відкрито.

А коли вечірка закінчилась, і ми виходили з залу, я почула, як позаду хтось шепоче:

— Ну, Рита, ти дала жару.

Я лише посміхнулась.
Бо так, цього разу дала. І не лише я.