Розділ 10

Я стояла посеред його квартири, ще з телефоном у руці, з розпеченим обличчям і серцем, яке не вирішило — злитися чи захоплюватися.

Тарас, спокійний, мов льодяник у морозилці, стояв переді мною, схрестив руки на грудях і кинув ту свою фразу, що ще довго гриміла в мені:

— Ну що, детективо? Ти добилася свого. І що тепер?

І от, у цей момент, у мене в голові з’явилася блискуча, нахабна ідея. Така, від якої навіть мій внутрішній цензор підняв брову й прошепотів: «Рито, може, не треба?»
Але «не треба» для мене — це завжди «ой, як треба».

Я зробила крок до нього, притиснула телефон до грудей і усміхнулася.

— Що тепер? — повторила я, наче смакуючи кожне слово. — Тепер я хочу приватний танець.

— Пробач, що? — він кліпнув.

— Ну… той самий. Безкоштовний. Ексклюзивний. Один на один. — Я підморгнула. — Без сцени. Без натовпу. Тільки ти, я і твої червоні труси.

Він навіть не зрушив з місця. Просто подивився на мене так, наче я щойно запропонувала йому пожежною машиною заїхати в ТЦ.

— Ні, — сказав він коротко.

— Ні? — перепитала я, зробивши вигляд, що не розумію цього слова.

— Абсолютно. Я не танцюю вдома.

— А, тобто танцюєш тільки в клубі? — одразу ж в’їдливо.

— Рито, — видихнув він, піднісши руки, — я не збираюся влаштовувати тобі стриптиз у своїй вітальні.

— А дарма. Тут гарне освітлення. Можна навіть каву зробити — для атмосфери.

Він уже відкрив рота, щоб щось сказати, але я підняла телефон.

— Добре, тоді я, мабуть, піду... у вайбер. — Я відкрила екран, навіть увімкнула ту дурну групу «Наш будинок — дружня родина». — Напишу: “Дівчата, хто впізнає свого сусіда у вогняному пожежнику?” і прикріплю фото.

Він зітхнув — важко, з тією терплячою іронією, ніби я — його персональний тест на нерви.

— Ти не зробиш цього.

— А ти не танцюєш. Отже, глухий кут, — я розвела руками. — А жаль. Я думала, ми можемо домовитись як цивілізовані дорослі люди.

Тарас уперся руками в стіл, нахилився трохи вперед.

— Ти розумієш, що шантаж — це кримінал?

— А ти розумієш, що твої рухи на сцені — це мистецтво? І я просто твоя натхненниця, — відповіла я солодко. — Я навіть могла б назвати це творчою співпрацею.

Він прикрив очі долонею, мов намагаючись стерти реальність.

— Ти неймовірна.

— Знаю, — сказала я. — І тому заслужила танець.

Він випрямився, подивився прямо мені в очі.

— Ні.

— Добре, — вдихнула я. — Тоді домовимось інакше.

І тут у мене з’явилася друга, ще підступніша ідея.
Я пройшлася його квартирою, трохи наче для ефекту, зупинилась біля його дивану, розвернулась і сказала з удаваною серйозністю:

— Післязавтра у мене на роботі костюмована вечірка. І всі приходять парами.

— І? — спитав він, насторожено.

— І я завжди туди не ходила, бо… — я відмахнулась. — Ну, коротше, у мене не було кого взяти. А тепер є.

— Не зрозумів.

— Та все просто, — я блиснула усмішкою. — Ти підеш зі мною.

— Куди?

— На вечірку. У костюмі.

— У якому ще костюмі?

— Ну як у якому! У своєму фірмовому — «вогняного пожежника». — Я зробила великі очі, ніби це найочевидніше у світі. — Навіть не треба витрачатись на прокат.

Він скривився, але я бачила, як куточки його губ намагаються не посміхнутись.

— Ти жартуєш.

— А ти гадаєш, я жартую? — я зробила крок ближче. — Це буде обмін. Ти не танцюєш — я не виставляю фото. Просто підеш зі мною. Підтвердиш мою легенду, що я не самотня, а щасливо закохана жінка, яка має хлопця — пожежника.

— Ти серйозно хочеш, щоб я грав твого хлопця перед твоїми колегами?

— Не просто грав, — виправила я. — А переконливо грав.

Він підняв брову.

— І що, якщо я відмовлюсь?

— Тоді, можливо, група “Наш будинок” отримає дуже пізнавальне фото.

Між нами зависла тиша. Така, що чутно було, як десь за стіною працює пральна машина сусідів.
Він нарешті зітхнув і опустив погляд.

— Добре. Я піду.

— У костюмі пожежника? — уточнила я, бо треба ж ставити пріоритети.

— Без трусів із паєтками.

— Компроміс приймається. — Я усміхнулася, як переможниця.

— Але одне уточнення, — сказав він, дивлячись на мене впритул. — Я не танцюю.

— На вечірці?

— Ніде. Навіть якщо там увімкнуть “It’s raining men”.

Я зробила вигляд, що задумалася.

— Ну… добре. Але якщо хтось попросить пожежну допомогу — не соромся продемонструвати професійні навички.

Він підняв очі до стелі, ніби молився до всіх богів терпіння, а потім тихо, ледь чутно засміявся.

— Ти, Рито, — просто стихійне лихо.

— Знаю, — відповіла я. — І ти тільки що погодився бути поруч із лихом післязавтра.

Він провів рукою по волоссю.

— Добре. Але без дурниць.

— Дурниці — це мій другий талант після чарівності.

Я вже прямувала до дверей, коли він тихо сказав:

— Ти справді цього хочеш?

Я обернулась.

— А ти справді не боїшся спалити все навколо?

Він мовчав, але його погляд був саме той — з того клубу. Той, від якого мені раптом стало жарко, хоча ми просто стояли в його коридорі.

— Побачимо, хто кого, — прошепотіла я і вийшла.

І тільки коли двері за мною зачинилися, я зрозуміла, що усміхаюсь, як божевільна.
Бо я дістала своє — і отримала ще щось.
Його погляд, який залишився на мені навіть після того, як я зникла за стіною.