Розділ 9

Я з самого ранку знала, що сьогодні цей день настане.
День великого викриття.
День, коли мій сусід, отой «пожежник ДСНС», перестане прикидатися святим, і визнає, що він не просто гасить полум’я — він роздягається під ним.

Я сиділа на кухні з телефоном у руках, дивилася на розмите фото, де, попри спалах і дим, я чітко бачила — це він.
Його плечі. Його рух. Його… сорочка, що злетіла, наче в кіно.
І його погляд. Бо я бачила, як він дивився просто на мене.

І от, будь ласка. Учора я бігла з того клятого клубу, як шпигун під прикриттям, із серцем, що билося десь у горлі. А сьогодні — стою біля дзеркала й переконую себе не розчавити телефон у кулаці.

— Так, Рито, ти маєш доказ. Ти не божевільна. Ти — детектив. І зараз ти виведеш його на чисту воду, — сказала я собі вголос, поправила волосся й вийшла з квартири.

Стукаю до нього.
Три рази — щоб відчув мою рішучість.
Двері відчиняються, і от він.
Волосся скуйовджене, очі сонні, футболка сіра, ніби спеціально, щоб виглядати «домашньо», але я його знаю — то все образ.

— Доброго ранку, сусідко, — промовив він тим своїм спокійним тоном, у якому чути посмішку. — Щось сталося? Цукор знову закінчився?

— Ні. Цукор — ні. Закінчилася брехня, — кажу йому, тицяючи телефон прямо йому під ніс. — Поглянь.

Він кліпнув очима, нахилив голову.

— Ем… чорний екран, — промовив він.

Я глянула — чорт! Заблокувався!
Розблокувала, натисла галерею, і знову — тицяю йому під ніс:

— Тепер дивись уважно!

Він дивиться. Зовсім спокійно. А в мене всередині вже все кипить.

— І що я маю бачити? — каже він.

— Тебе, дорогенький! Тебе у формі, без форми і… з сокирою!

— З сокирою? — його брови підскочили. — Це звучить як заголовок кримінальної хроніки.

— Не прикидайся, Тарасе! — я вже не витримала. — Я бачила тебе на сцені. Бачила, як ти танцював, як дивився на мене. І не треба цієї твоєї філософської міни!

Він сперся плечем об одвірок, схрестив руки.

— Тобто, ти хочеш сказати, що я — стриптизер.

— Не просто стриптизер, а той самий «вогняний пожежник», якого всі вчора обожнювали!

— І ти була серед них, так? — кинув він. — У першому ряду.

— Я… я була з подругами. Вони притягнули!

— Ага, звісно, — знову той його куток губ піднявся. — І випадково сфотографувала "мене" зі спалахом.

Я стиснула кулаки.

— Не відхиляйся від теми! Якщо ти не визнаєш, я зараз викладу це фото у чат будинку. У вайбері! І тоді нехай усі дізнаються, який у нас тут “герой-рятівник”.

І я демонстративно відкрила вайбер.
Він, здається, навіть не повірив одразу, що я серйозна. Але коли я натиснула на екран, у нього щось сіпнулося в погляді.

— Рито… не треба, — спокійно, але твердо.

— Треба! — кажу я. — Бо досить із мене твоїх “я просто пожежник”.

— Рито, — він зробив крок ближче.

— Не підходь, бо натисну!

— І що, виставиш фото, де навіть не видно, хто там?

— Побачимо, як сусіди вирішать, видно чи ні!

І от саме в цей момент — він різко підхоплює мене за талію, буквально за секунду опиняюсь уже всередині його квартири, а двері за спиною грюкають.

— Тарасе! — вигукнула я, вириваючись. — Ти що собі дозволяєш?!

— Тихо! — прошепів він майже біля мого вуха. — Хочеш, щоб увесь під’їзд, знову, почув про стриптиз?

Я стиснула губи, але в очах у нього — блиск, той самий, сценічний.
Він тримав мене, і я відчувала, як гарячі його пальці на моїй талії ніби самі по собі пульсують.
Я на секунду навіть забула, навіщо прийшла.

— Відпусти.

— Телефон.

— Не віддам!

— Тоді не дивуйся, що я сам заберу.

І він просто взяв його з моїх рук. Нахабний!
Спробував розблокувати — а там розпізнавання обличчя.

— Ага! — кажу я, схрестивши руки. — Хочеш — розблокуй.

Він підняв телефон до мого обличчя.
Я швидко прикрила лице долонями.

— Не вийде, — сказала я.

— Серйозно?

— Так. Спочатку скажи правду, потім подивимося.

Він мовчав кілька секунд, дивився просто на мене. Потім відвів погляд убік і глибоко вдихнув.

— Ти не здаєшся, так?

— А ти — не визнаєш.

І тут він… усміхнувся. Тихо. По-справжньому.

— Добре, — промовив він нарешті. — Якщо я скажу, що це був я, ти перестанеш мене переслідувати?

— Я тебе не переслідую! Я просто… хочу знати правду!

— Угу. Бо жити поруч із стриптизером — страшне випробування, правда?

— Ти не стриптизер! Ти просто… брехун!

— І все ж, — сказав він спокійно, — це був я.

Я застигла.
Навіть не відразу зрозуміла, що він сказав.

— Що?

— Ти мала рацію, — тихо повторив. — Це був я.

Я дивилася на нього, ніби вперше.
Мовчала, бо в голові все змішалось: нічна сцена, блиск, музика, його руки, що тільки-но тримали мене.

— Ти… ти сам це робиш? Добровільно? — запитала я нарешті.

— Ну, ніхто ж не змушує, — він знизав плечима. — Просто додаткова робота.

— Додаткова робота, — повторила я, вже не знаючи, сміятися чи кричати. — Ти роздягаєшся перед жінками під музику — і називаєш це “додатковою роботою”?

— А що, чесно зароблені гроші.

Я просто дивилася на нього. І всередині все кипіло, але не від злості — від того, що він говорив це так спокійно, ніби обговорював ціну картоплі на базарі.

— Ти… нереальний, — тільки й видихнула я.

— І ти це тільки зараз помітила, — підморгнув він і простягнув мені телефон. — На, розблокуй. Тепер ти знаєш.

Я взяла телефон, але не розблокувала.
Він стояв поруч, а я… чомусь не могла відірвати погляду від його очей.
Там не було сорому. Тільки спокій і ледь помітна усмішка.

— Ну що, детективко, — сказав він. — Ти добилася свого. І що тепер?