Розділ 8

Ну що ж, Тарасе, хотів доказів — отримаєш.
Я не з тих, хто здається після першого “це не я”.

Наступного вечора я стояла перед дзеркалом і намагалася виглядати якнайменш схожою на себе. Темна сукня, волосся в пучок, мінімум косметики, навіть окуляри з товстою оправою — прямо шпигун, а не бухгалтер із другого поверху.

— Ну що, міс Місія-неможлива, — пробурмотіла я, поправляючи комір. — Головне — не спалитись.

Іронія в тому, що я йшла ловити на гарячому пожежника.

Клуб “Inferno” виглядав рівно так, як і запам’ятався: неон, дим, запах карамелі, гріха й дезодоранту.
На вході мене зустріла знайома адміністраторка — та сама, що минулого разу підморгувала, коли мої дівчата кричали “ще!”.

— Сьогодні сама? — запитала вона з усмішкою, беручи гроші за вхід.

— Так, — відповіла я, роблячи вигляд, що просто випадково тут опинилася. — Подруги мали прийти, але… не змогли.

— Ну, як завжди, найкраще на кінець, — каже вона загадково. — “Вогняний пожежник” виступатиме після перерви.

Я вдихнула. “Вогняний пожежник”. Так, саме він. Мій сусід, мій брехун, мій… об’єкт доказу.

Сіла в кутку, трохи збоку від сцени, щоб мене не помітили. Телефон сховала в сумочку, лише трішечки виглядав об’єктив. План простий: дочекатися його виходу, зробити пару знімків, піти додому і завтра ткнути йому в обличчя доказ, як криміналіст із серіалу.

Світло пригасло.
Музика змінилася на важкий, ритмічний біт.
Ведуча вийшла на сцену з блиском у голосі:

— Дами, приготуйтеся! Гаряче, палаюче шоу для справжніх цінительок ризику! На сцені — наш неперевершений Вогняний Пожежник!

І тут, чорт забирай, він вийшов.

Тарас.
Точніше, “він, але не він”. У пожежній формі, шолом, рукавички, блискучі підтяжки через плечі. І цей клятий погляд — упевнений, трохи нахабний, ніби він знає, що всі в залі зараз дихають лише тому, що він дозволяє.

Я завмерла.
Замість фотоапарата — очі на пів обличчя.

Музика наростає. Він починає рухатися — повільно, ритмічно, точно й… небезпечно.
Знімає куртку, кидає вбік. Дівчата кричать.
Він посміхається.
Я — не дихаю.

“Боже, Рито, згадуй план! Фото! Фото, не романтичні думки!”

Я відкриваю сумку, витягую телефон, наводжу камеру, але пальці тремтять так, ніби я сама в епіцентрі пожежі.
Тарас — якщо це справді він — уже без сорочки. На шкірі відблискує світло, кожен м’яз працює, як годинник.
І тут він раптом дивиться в натовп.
Просто — у мій бік.

Я завмираю.
Здається, навіть серце спіткнулося.

“Ні, не може бути, не бачить. Не бачить! Тут темно!”

Він посміхається.
Посміхається прямо в мою сторону.

Мене кидає в жар. Ну все, зараз або ніколи. Я натискаю кнопку — і спалах.

Біла, яскрава, зрадницька спалах!

— Ой, чорт! — шепочу я.

Музика грає, але навколо мене кілька людей уже повернули голови. І не лише вони — охоронець біля сцени помічає мене миттєво.
Він рухається у мій бік, швидко, як акула на запах крові.

— Тут заборонено робити фото! — кричить він.

— Це випадково! — верещу я, схоплюючись. — У мене… кіт! Тобто — спалахнув телефон!

Я навіть не знаю, що кажу, бо мозок уже командує бігти!.

Я пролітаю повз столики, зачіпаю чиюсь сумочку, мало не валю офіціанта з підносом.
За спиною — охоронець, який явно не цінує мої творчі здібності.

— Стій! 

— Ага, зараз! — відповідаю я, летячи до виходу, як куля.

Двері — моє спасіння. Вискочила надвір, у нічне повітря, повне диму, сміху й адреналіну.
Повернула за ріг, зупинилася, сперлася об стіну.

— Господи, — видихаю. — Ну, Рито, ти просто спецагент року.

Серце б’ється в шаленому ритмі, як у барабанщика на концерті.
Я повільно відкриваю телефон — знімок є.
Трошки розмитий, через спалах, але видно обличчя.
Його.
Тараса.

Я усміхаюсь.

— Попався, пожежнику.

Сиджу кілька хвилин, віддихуючись. Люди проходять повз, хтось сміється, хтось курить, а я просто тримаю телефон, ніби це ключ до всесвіту.
І десь усередині… щось дивне. Радість? Так.
Але ще — хвиля адреналіну й трохи… тепла. Бо, чорт, він танцював неймовірно.

Я хитаю головою.

— Ні, ні, Рито, не піддавайся. Він брехун. Брехун у формі з м’язами. І ти його викриєш.

Телефон миготить у руці, а я вже уявляю завтрашній ранок:він стоїть у дверях, я холодно простягаю йому екран — «От і доказ, пане ДСНС. Вогняний пожежник — це ти».

А він, напевно, знову усміхнеться тим своїм нахабним кутком губ, скаже щось типу: “Схоже, у тебе хронічна манія переслідування, Рито”.

А я відповім: “Схоже, у тебе хронічна манія брехати”.

І ось тоді… побачимо, хто з нас виграє цей раунд.

Я ховаю телефон у сумку, глибоко вдихаю.
Усе. Місія виконана.
Доказ отримано.
Операція “Вогняний брехун” — успішна.

Тільки чомусь у грудях палає зовсім інше полум’я.