Розділ 7

Я саме поливала квітку, яка давно просилася в психотерапію, коли у двері знову постукали.
Тричі. Спокійно, впевнено.
От просто цей стукіт уже міг бути його візитівкою.

— Вгадай, хто, — пробурмотіла я сама собі, перш ніж відчинити.

І, звісно, він.
Тарас.
Свіжий, чисто виголений, у сірій футболці, з тим самим “офіційно спокійним” виразом обличчя, від якого в мене, здається, підвищується тиск.
У руці — звичайний паперовий пакет.

— Привіт, — каже він рівно. — Я по банку.

— По що?

— По банку з-під цукру, — уточнює. — Ту, яку ти героїчно захопила в полон учора.

Я склала руки на грудях.

— Ти серйозно прийшов по банку?

— Абсолютно. Цукорниця — сімейна реліквія. Не можу залишити її в руках потенційного шантажиста.

— Ага, — кажу я, роблячи крок убік, — то тепер ти мене шантажисткою називаєш?

— Я лише припускаю, — відповідає він, проходячи повз мене у квартиру (просто заходить! навіть не питає дозволу), — бо вчора одна дуже енергійна дівчина кричала в під’їзді слово “стриптиз” тричі підряд.

— Ну, вибач, що я емоційна, коли бачу знайомого чоловіка без сорочки.

Він завмирає. Потім піднімає брову.

— Тобто ти зізнаєшся, що дивилась уважно?

— Це називається спостережливість, — кажу я холодно. — А не “дивилась уважно”.

— Звісно, — відповідає, з тією самою напівусмішкою, від якої мені хочеться його вдарити… або поцілувати, залежно від гормонального фону. — То, може, повернеш банку, спостережлива пані?

Я йду на кухню, спеціально повільно, щоб не виглядати загубленою в його присутності.
Витягую баночку з полиці.

— Ось, твоя святиня, — кажу я, простягаючи її.

Він бере, поглядає всередину.

— Цукор зник.

— Бо я його використала! 

— Для чого? Кава? Чи ритуал виклику совісті?

Я закочую очі.

— Слухай, не прикидайся, що в тебе совість — частина службового спорядження.

— Якщо ти натякаєш, що я дволикий, — він ставить банку на стіл і дістає з кишені… посвідчення. — Тоді давай розберемось.

Я дивлюся на нього, як на ілюзіоніста.

— Що це?

— Посвідчення. Пожежник-рятувальник. Державна служба з надзвичайних ситуацій. Можеш глянути, потримати, понюхати — справжнє.

Я беру документ, гортаю, придивляюсь до фото.
Воно, до речі, просто знущання: у формі, серйозний, коротка стрижка.
Виглядає як герой плакату “Зателефонуй 101 і довір своє життя йому”.

— Ти вирішив мене переконати папірцем? —

— Це офіційне посвідчення, — каже він. — Я можу ще диплом принести. З відзнакою.

— О, з відзнакою? Цікаво, за які предмети — “техніка гасіння” чи “мистецтво зваблення”?

— Останнє точно не в програмі, — кидає він з тим самим рівним тоном. — Але якщо хочеш, можу провести майстер-клас.

— О, ти тепер і викладаєш?

— Інколи, коли сусідка виявляє надмірну цікавість до мого особистого життя.

— Я не цікава, я просто… насторожена! — відповідаю я, схрещуючи руки. — Бо живу поруч із людиною, яка, можливо, підробляє документи.

Він відверто сміється.

— Звісно. Посвідчення, дипломи, форма, відзнаки — усе підроблене. А справжнє тільки шоу, так?

— От бачиш! Ти сам це сказав! Шоу — твоє!

— Рито, — він робить крок ближче, голос м’якшає, — якщо ти так хочеш, щоб я виявився тим стриптизером, то, може, тебе просто… вразив його танець?

— Мене вразила схожість! — огризаюся я, але голос зрадницьки тремтить.

— Можеш розповісти всьому будинку, — каже він спокійно, дивлячись просто в очі. — Тільки не забудь додати, що ти сиділа в першому ряду й не відривала погляду.

Я завмираю.

— Це не доказ.

— Це спостереження, — каже він, забераючи посвідчення з моїх рук. — І, до речі, не варто так гучно говорити слово “стриптиз” знову — сусіди вже й так дивляться на тебе з повагою.

Я глибоко вдихаю, стискаю кулаки.

— Знаєш що, пане “герой у формі”? Якщо ти продовжиш прикидатися, я розповім усьому будинку, ким ти насправді працюєш.

— Серйозно? — він сміється. — І що ти скажеш? “Мій сусід — надто сексуальний, щоб бути пожежником”?

— Я скажу, що він бреше!

— Ну, тоді доведеться тобі довести це особисто, — каже він, підхоплюючи банку. — З доказами, звісно.

— Ти нестерпний, Тарасе!

— А ти — дуже цікава. І, чесно кажучи, не така вже й страшна шантажистка.

— Я не шантажистка!

— Тоді нам обом пощастило.

Він підморгує, бере банку під руку і прямує до дверей.

— До речі, — каже вже на порозі, не обертаючись, — якщо наступного разу закінчиться цукор, просто подзвони. Не треба штурмувати з криками “стриптиз”.

— Не зарікайся, — бурмочу я. — Може, саме це і спрацює.

Він сміється, виходить, і я залишаюсь одна — з прискореним серцем, порожньою полицею й відчуттям, що ця “війна” лише починається.