Розділ 6

Ранок був зовсім неранковий. Тобто тіло прокинулось, але мозок — категорично відмовився.
Кожен раз, коли я заплющувала очі, переді мною стояв він.
Вогняний пожежник.
Тарас.
Мій сусід, який вчора на сцені робив таке, що будь-який термометр би зламався.

— Боже, — шепочу, дивлячись у стелю. — Ти ж казав, що служиш у ДСНС, а не в ДСНС для жінок.

Я кручуся, перевертаю подушку, загортаюсь у ковдру, але образ не йде. Його усмішка, той погляд через плече, рухи — і ще те відчуття, коли він точно мене бачив.
О, він бачив. І знав, що я бачу.

І тепер за стіною — шум.
Сусідня квартира, права стіна. Його стіна.
Щось гримить, дзвенить, кудись котиться.
Тарас не з тих, хто рано прокидається без причини.

Я лежу ще хвилину, потім зриваюсь із ліжка.
Серце калатає — то від кави, то від нервів.
Я дивлюсь на свою порожню банку цукру.
Ідеальний привід, кажу собі.
Сусід, кава, цукор. Все логічно.

Хоч насправді в голові одна фраза: «Він думав, що сховається після такого шоу? Ха!»

Я постукую у двері.
Один раз — тиша.
Другий — чую кроки.
Двері відчиняються.

І там він.
У футболці, з трохи розкуйовдженим волоссям, із кружкою в руці.
Виглядає, наче просто звичайна неділя.
Але я-то знаю.

— Доброго ранку, — каже він, трохи здивовано. — Щось сталось?

— Та ні, — відповідаю я якнайбайдужіше. — Просто… цукор закінчився.

Він моргає, потім киває.

— Цукор. Гаразд.

Розвертається, йде на кухню.
Я стою на порозі, стискаючи долоні.

Треба було просто взяти баночку і піти.
Але, звісно, я не така.

Він повертається, простягає мені скляну банку.

— Тримайте. Скільки треба — беріть.

Я беру. І от саме тут — язик живе окремо від мого мозку.

— Ага, — кажу я, — значить, цукор є. І костюм пожежника теж є.

Він моргає.

— Перепрошую?

— Не прикидайся, — кажу я, стискаючи баночку. — Я все бачила.

— Що — бачили?

— Учора. Клуб. Вогонь, дим, ти, підтяжки, рухи…

— Рухи? — він примружується, ледве стримуючи усмішку.

— Не треба, — кажу я, показуючи пальцем. — Не роби це обличчя. Я знаю, що це був ти. Ти дивився прямо на мене!

— Може, хтось схожий, — спокійно каже він.

— Звісно, “схожий”. Прямо один в один. І рухався теж “схожий”. Отак, — я демонструю, ніяково, але енергійно, жестами показую той його сценічний нахил, поворот плеча, і навіть додаю: — І потім оце “пожежник гасить полум’я” — ну точно ж ти!

Його губи смикаються.

— Ти серйозно зараз це показуєш біля мого порогу?

— А що такого? — кажу я трохи голосніше, бо нерви здають. — У нас відверта розмова!

— Відверта? — він підходить ближче, голос тихий, але з тим самим спокійним тоном, який мене дратує ще більше. — Рито, ти зараз кричиш про стриптиз посеред під’їзду.

— Бо ти не визнаєш!

— Бо це не я.

— Це був ти! Я бачила твоє обличчя, ті ж самі очі, ті ж руки, навіть… — я жестикулюю, забуваючи про баночку, — навіть шолом ти кинув прямо в нашу сторону!

І, звісно, саме в цей момент я помічаю, що двері навпроти трохи прочинені.
Я завмираю.

Тарас хмикає, кидає погляд убік — і, не кажучи ані слова, одним рухом бере мене за талію.
Я навіть не встигаю відреагувати, як опиняюсь уже всередині його квартири.
Двері — клац. Закрились.

— Ти що робиш?! — шиплю я, але тихо, бо він стоїть близько. Дуже близько.

— Рятую тебе від скандалу з сусідами, — каже він спокійно, не відпускаючи талію.

— Я не скандалю!

— Ти кричала про “стриптиз” на весь коридор.

Я хочу відповісти, але в горлі пересихає.
Бо він іще не відпустив. Його долоня тепла, пальці лежать на талії, і я раптом ловлю себе на тому, що не знаю — це він тримає мене, чи я просто не відходжу.

— Відпусти, — кажу нарешті, але голос не звучить переконливо.

— Якщо пообіцяєш не кричати, — відповідає він.

— Я не кричу, я просто… емоційна!

— Ага. І ти прийшла за цукром.

— Саме так! — випалюю я. — І тільки за цукром!

Він дивиться мені просто у вічі.
Довго, уважно.
І посміхається. Тією самою напівусмішкою з учора.

— Ну, тоді візьми свій цукор і йди, — каже він тихо.

Я стою ще секунду.
Потім — притискаю баночку до себе, киваю.

— І я піду.

— Рекомендую, — каже він з легкою іронією. — Бо якщо ти ще раз почнеш танцювати біля мого порогу, доведеться пояснювати, що я справді пожежник.

— Ти не пожежник! — кажу я вже з дверей. — Ти… пожежа!

І грюкаю дверима, поки він не встиг нічого додати.

Повертаюся до себе, стою кілька секунд, намагаючись видихнути.
А потім ловлю відображення у дзеркалі: щоки палають, очі блищать.
І шепочу:

— Так, Рито. Ти точно влізла у щось гаряче.