Розділ 5

— Дівчата, якщо після цього шоу я не повірю у рай — значить, його не існує! — вигукує Оля, махаючи келихом просекко.

— А якщо він існує, то виглядає саме так! — додає Марта, ковзаючи поглядом по сцені, де під неоновим червоним світлом розминається група хлопців у темних костюмах.

Я усміхаюсь. А потім відчуваю, як серце починає битися не так, як треба.
Бо серед цих хлопців — один, який рухається якось надто знайомо.
Ні, ну ні. Не може бути.
Світ не настільки любить сюжети, щоб жартувати так жорстоко.

— Ритко, ти чого така серйозна? — підколює Оля, підсовуючи мені келих. — Ти ж сама нас підмовила на “вечір з перчинкою”!

— Я не знала, що цей “перчинкою” буде настільки буквальний, — бурмочу я й роблю ковток.

Клуб темний, але сцена освітлена. Дівчата довкола — мов заряджена натовпова енергія. Хтось свистить, хтось плескає, хтось підкидає гроші.
І музика наростає — глухий біт, що б’є прямо у грудну клітку.

Світло концентрується на центрі сцени.
Голос ведучої — гучний, млосний, із хриплинкою:

— А тепер, леді, приготуйтеся… бо зараз на сцені з’явиться наш головний герой, той, хто розпалює серця і гасить усе зайве… ваш улюблений — Вогняний Пожежник!

Натовп вибухає.

Марта пищить:

— Господи, навіть ім’я сексуальне!

Оля аплодує стоячи.

А я просто… дивлюсь.
На сцену виходить він.
Тарас.
Мій сусід.
У червоних підтяжках, чорних штанях, з майже розстебнутою курткою, під якою блимає засмагле тіло.
І коли він зупиняється, трохи нахиляє голову й посилає публіці ту саму — повільну, впевнену, спокійну — усмішку, я відчуваю, що в мене в голові зависло абсолютно все.

Навіть думка.

— О МІЙ БОЖЕ, — шепоче Марта. — Він… він живий доказ того, що чоловіки створені не дарма.

— Я зараз втрачу свідомість, — каже Оля. — Ти тільки подивися на ці руки!

І вона б’є мене ліктем. — Ритко, глянь!

— Ага, — кажу я рівно, хоча в мене пересихає в роті. — Дивлюся.

Тарас рухається з тією впевненістю, якої в ньому наче не існувало.
Ні сорочки, ні стриманості — тільки сила, ритм, і той самий спокій, який чомусь ще більше заводить, ніж будь-яке роздягнення.
Він не просто танцює — він командує простором.
Його погляд ковзає залом, і я раптом усвідомлюю, що він бачить мене.
Не одразу, але в якийсь момент наші очі зустрічаються.

І цей погляд — короткий, ледве помітний — б’є сильніше, ніж музика.

Марта тим часом уже кричить:

— Скинь решту! Скинь решту! — і підкидає купюру в повітря.

Оля аплодує, як на концерті улюбленого гурту.
А я просто сижу, намагаючись не видати, що всередині мене зараз відбувається катастрофа рівня “вибух серцевого пункту”.

Він робить крок уперед, крутить шолом у руці, проводить рукою по шиї — і все це виглядає так невимушено, ніби він народився під прожектором.
Тарас, який вибачається за шум дрилю,
Тарас, який пропонує каву,
Тарас, який каже “Добраніч, Рито”…
і ось цей самий Тарас, що зараз на сцені, в ритмі музики, під гул криків, повільно розстібає куртку пожежника.

Мені хочеться одночасно втекти і не моргати жодної секунди.

— Господи, — Оля обхоплює голову руками. — Я готова сповідуватися після цього.

— Ага, — каже Марта. — Тільки не зараз. Не псувати ж момент.

Їхні коментарі летять крізь мене, як фоновий шум.
Бо я не можу відірватися від нього.
Від того, як він рухається — не вульгарно, не показово, а з якоюсь притаманною йому гідністю.
І це ще гірше. Бо вульгарність можна висміяти, а гідність — вона ж чіпляє.

І він знову ловить мій погляд.
На цей раз — навмисно.
Погляд тримається довше, ніж потрібно.
Секунду. Дві. Три.
Достатньо, щоб я відчула, як усередині все стискається.

Він усміхається. Тільки куточком губ.
І відвертається.
Повертається до залу, кидає шолом у натовп (він, звісно, падає прямісінько в руки Марті, яка верещить від щастя), а я розумію, що дихаю вже уривками.

Музика наростає. Вогняні спалахи на екранах, дим, світло, крики.
Тарас робить фінальний рух — поворот, нахил, той самий погляд через плече — і зал вибухає аплодисментами.

— Це було… — Марта зітхає. — Це було релігійне досвідчення.

— Я… я хочу піти до сповіді, але спершу — по ще один коктейль, — каже Оля.

Я усміхаюсь, щоб не видати внутрішній хаос.

— Геніально. Підемо.

Ми встаємо. Дівчата киплять енергією.
А я — просто намагаюся виглядати нормально.
Бо всередині мене — тільки один хаотичний крик: “це мій сусід!”

Коли він виходить за куліси, я відчуваю, як погляд сам тягнеться туди, куди він зник.
Марта вже фотографується з шоломом, Оля кричить щось про “найкращий вечір року”, а я ковтаю ковток води й тихо кажу собі:

— Спокійно. Це просто збіг. Просто збіг.

Але в голові чітко чується його голос:
«До ранку, Рито».

І я усміхаюсь.
Бо здається, до наступного ранку я вже не доживу спокійно.