Розділ 4

Коли двері ліфта нарешті розсунулися, я відчула, що в мене десь усередині щось ніби клацнуло назад на місце.
Світ знову став звичним — поверхи, лампи, запах мийного засобу, сусідка з третього, яка завжди дивиться так, ніби ти зламала її квітку на підвіконні.
Тільки от дихати чомусь було важче, ніж півгодини тому.

Тарас спокійно вийшов першим, тримаючи двері ліфта, і глянув на мене з тією самою спокійною усмішкою, яка нервує більше, ніж будь-який хам.

— Прошу, Маргарито, — каже, — ваша свобода.

— Дякую, — бурмочу. — Я вже почала думати, що доведеться гризти кабель.

— Ви б і з цим впоралися, — кидає він. — Може, навіть зробили б це з сарказмом.

Я не стримую усмішки.

— Ви мене переоцінюєте.

— Не думаю, — каже він. — Просто бачу, як ви реагуєте на стрес.

— Ага. Крик, кава і нервовий гумор.

— Професійна стратегія, — киває він серйозно. — Можу взяти на озброєння.

Ми зупиняємось біля дверей наших квартир. Вони — майже впритул: його справа, моя зліва.
Вузький коридор, дві лампи, запах кави і — тиша, від якої трохи гаряче.

— Ну що ж, — кажу я, — приємно було застрягнути з вами в металічній коробці.

— Взаємно, — відповідає він, з тією невловимою іронією, що межує з фліртом. — Ви робите навіть аварії цікавими.

— Це був комплімент чи пожежний звіт?

— Хай буде протокол безпеки: «у випадку замкнення — взяти Маргариту як засіб від паніки».

— Ха, — я хитаю головою. — Ви нестерпний.

— Я знаю, — каже він спокійно. — Але приємно, що ви це визнаєте.

Я роблю вигляд, що хочу швидше відкрити двері, але ключ чомусь не слухається.
Руки тремтять. Від кави, звісно.
Не від того, що він стоїть поруч. Не від того, що запах його парфумів — теплий, деревний, із нотками диму, як після багаття.
Ні, точно не через це.

— Ем... гарної ночі, пожежнику, — кажу я нарешті, вставляючи ключ і не дивлячись на нього.

— Добраніч, Маргарито, — його голос тихий, але якийсь… обволікаючий. — І не забудьте випити води.

Я озираюся.

— Ви що, медик у вільний час?

— Ні, — він усміхається. — Просто знаю, що після коктейлів краще поповнити баланс.

— Ви... надто уважний для сусіда.

— А ви надто непередбачувана, щоб не бути уважним, — відповідає він і робить крок до своїх дверей. — До ранку, Рито.

І вперше він не каже “Маргарито”. Просто “Рито”.
Якось так... м’яко, ніби вже давно має на це право.

Я дивлюсь, як він заходить до себе, і двері тихо зачиняються.
І тільки тоді дозволяю собі вдихнути на повні груди.

В квартирі тихо.
Кіт (той самий нахаба, що вважає себе орендодавцем) зустрічає мене на порозі з виразом “де тебе носило, жінко?”.
Я знімаю куртку, скидаю туфлі й сідаю на підлогу, прихилившись спиною до дверей.
Усе тіло гуде, як після пробіжки, хоча я навіть не рухалась.

— Так, Рито, — кажу сама собі, — вітаю. Здається, ти офіційно збожеволіла на сусідові.

Кіт нявкає так, ніби погоджується.
Я беру телефон.
Десяток непрочитаних повідомлень у групі дівчат: фото, меми, “ой, як же ти круто танцювала, Ритко!”.
Я усміхаюсь, але десь під цим сміхом — інше.
Той момент, коли його пальці торкнулися мого плеча.
Той голос, коли він сказав: “Може, знак долі?”

Я тру сонні очі й йду на кухню.
На автоматі ставлю чайник, хоча кава ще не встигла вийти з крові.
І на якусь секунду ловлю себе на дивній думці:
а чим він зараз займається?

Не те щоб цікаво, просто… ну, людська цікавість.
Може, читає новини. Може, прибирає свої ідеальні полички.
Може, готується до нічної зміни.

Нічної зміни…
Він же пожежник, так?
І я, звісно, уявляю його у формі.
Чорна куртка, емблема, блискучі застібки, дим на шкірі.
І ця думка така… небезпечна, що я одразу ллю чай повз чашку.

— Так, стоп, — шепочу я собі. — Це просто сусід. Сусід, який майстерно варить каву й має хворобливе почуття гумору. Все.

Але коли лягаю в ліжко, думки все одно крутяться.
Кіт влаштовується на ковдрі, муркоче, а мені раптом згадується, як він дивився — не нахабно, не зверхньо, а… уважно.
Як людина, що бачить більше, ніж ти хочеш показати.

Я перевертаюся на інший бік.
Потім ще раз.
Клята кава.

І тільки коли починаю засинати, з підсвідомості виринає образ: Тарас, у темному світлі, на сцені, щось блимає, вогонь… І його усмішка — та сама, трохи насмішкувата.

Я перевертаюсь знову.

— Ні, Рито, — бурмочу я, — навіть не думай.

Але десь глибоко я вже знаю — думка засіла.
І коли настане вечір, коли подруги потягнуть мене на “дівочий вихід” у якийсь клуб, я ще не здогадуватимусь, що саме там, під червоним світлом,
знову зустріну того самого сусіда.

І вже не в ліфті.
А на сцені.
В образі, який змінить усе.