Розділ 3

Двері ліфта відчиняються — і там він.
Мій сусід.
Містер Сорочка-на-всі-гудзики.
Але сьогодні — чорна сорочка, розстебнута на верхній ґудзик, рукави трохи підкочені.
І в руках — два стаканчики кави.
Аромат такий, що я готова забути, як звати власну маму.

— Доброго вечора, Маргарито, — його голос спокійний, трохи тепліший, ніж зазвичай. — Думав, ви можете потребувати детоксикації після… веселого вечора.

Я прикипаю на місці.

— Ви... підглядали?

— Я бачив вас у під’їзді, — він усміхається. — Сміялися з подругами, голосно. І танцювали біля дверей.

— Це був не танець, це... розминка. Після бару. Щоб не заснути в ліфті.

— Цікаво. А от кава — проти засинання, — він протягує мені стаканчик. — Лате, з мінімумом цукру. Ви ж не любите солодке, так?

Я підозріло звужую очі.

— Ви що, стежите за мною?

— Просто спостережливий сусід, — каже він спокійно. — І не хотів, щоб ви завтра прокидалися з головою, яка дзвенить, як мій дриль.

— Дриль? Ви знову натякаєте на ту драму?

— Я просто використовую знайомі вам звуки, щоб створити довіру, — його усмішка розтягується, і я мало не втрачаю ґрунт під ногами.

Я дивлюся на стаканчик. На його пальці.
Великі, трохи шорсткі, з короткими нігтями.
Руки людини, яка справді щось робить.
І якби не кава, я, мабуть, почала б пітніти.

— Ну, — кажу я, намагаючись звучати зухвало, — якщо в каві немає снодійного, я прийму ваш мирний дарунок.

— Обіцяю, лише кофеїн і добрі наміри.

Я беру стаканчик, і наші пальці ледь торкаються.
Тепло — коротке, але чомусь віддає десь у шлунок.

— Дякую, — кажу я, роблячи ковток.

Кава гаряча, ідеальна.
Ненавиджу, що вона така ідеальна.

Ліфт рушає. Тиша.
Тільки м’яке гудіння і запах кави.

— І як ваша полиця? — питаю, щоб розрядити паузу.

— Стоїть, як скеля.

— А ваші сусіди?

— Одна жінка лаялась зранку, але потім, здається, помирилась зі світом.

Я прикидаюся байдужою.

— Цікаво, хто б це міг бути.

— Гаряча, енергійна, з непередбачуваними реакціями. Знаєте когось такого? — питає він невинним тоном.

— Може, ви описуєте себе?

— Я — спокійний, — каже він. — Хоча, зізнаюся, ваша енергія трохи заразна.

Я роблю вигляд, що відводжу погляд у стелю.

— Тобто я — вірус?

— Я б сказав — стихійне лихо, — він усміхається. — З тією різницею, що після вас хочеться не страхувати квартиру, а жити поруч.

Я мало не вдавилась кавою.

— Ви... це зараз флірт був?

— Я просто чесний, — каже він. — Ви ж теж така.

І тут — клац.
Ліфт здригається.
І зупиняється.

Мить тиші.
Ми дивимось одне на одного.

— Тарасе, це… жарт? — питаю, все ще з кавою в руках.

— На жаль, ні. — Він натискає кнопку виклику диспетчера. — “Застрягли між поверхами”, — каже спокійно.

— Ви ж пожежник, — нагадую я. — Рятуйте нас.

— Без сокири, Маргарито, я просто пасажир, — він усміхається, і це виглядає підозріло спокійно.

— Я не можу сидіти тут годину! — кажу я, крокуючи по маленькому простору. — Це ж... пастка!

— Пастка? — він схиляє голову. — Може, знак долі?

— Якщо доля любить іронію — то так.

Я зітхаю, ковтаю каву й... сідаю на підлогу.

— Гаразд. Якщо помремо, то я хочу хоча б сидіти з комфортом.

Він опускається поруч, не надто близько, але достатньо, щоб я відчула його тепло.
Ми сидимо мовчки кілька секунд.

— Ви дивна, — каже він нарешті.

— Дякую.

— Не в образу. Просто більшість людей у паніці кричали б.

— Ну, я вже витратила весь крик на ваш дриль. Тепер відпочиваю.

Він тихо сміється. Той сміх — низький, щирий, теплий.
І я раптом ловлю себе на думці, що хочу, аби він звучав частіше.

— Знаєте, — каже він, — ви мені трохи нагадуєте пожежу.

— Бо я гаряча?

— Бо ви непередбачувана. Можете зруйнувати, але й зігріти.

— І що, ви любите ризикувати з вогнем?

— Професійна деформація, — відповідає він.

Ми сміємося обидва.
І десь між цим сміхом я ловлю його погляд.
Не прямий — м’який, але з глибиною.
Так дивляться не просто “сусіди”.

— Вам треба обережніше з компліментами, — кажу я, щоб розбити тишу.

— Чому?

— Бо я можу повірити.

— А якщо я хочу, щоб ви повірили?

Я замовкаю.
Кава в руках стає вже не такою гарячою, але в грудях — навпаки.

— Ви… — починаю я, — небезпечний, Тарасе.

— Можливо, — каже він. — Але, здається, вам подобаються небезпечні речі.

Я усміхаюсь, хитаю головою.

— Ви швидко вчитеся.

— Я пожежник, — каже він з ледь помітною посмішкою. — Ми завжди шукаємо, звідки йде жар.

І ми обоє сміємось, тому що це вже занадто очевидно.

Диспетчер нарешті озивається:

“Техніки вже їдуть. Десять хвилин.”

— Ну що ж, — каже він, — десять хвилин полону. Маєте план?

— Так, — кажу я, відкинувшись до стінки. — Не впасти лицем у каву.

— Гарний план. Але дозвольте пораду: якщо стане страшно — я поруч.

— Я не боюсь, — кажу я. — Я просто не люблю, коли замкнено.

— А мені здається, ви просто не любите втрачати контроль, — його голос спокійний, але звучить глибше.

Я повертаюсь до нього.

— І ви, мабуть, дуже любите цей контроль у собі, так?

— Можливо, — каже він. — Але зараз — мені цікавіше, як виглядаєте ви, коли його втрачаєте.

Я ковтаю повітря.

— Обережно, пожежнику. Граєшся з вогнем.

— Звичка, — відповідає він тихо.

І тоді ліфт знову здригається.
Світло блимає.
Він інстинктивно простягає руку й торкається мого плеча — просто, щоб заспокоїти.
Але пальці залишаються на секунду довше, ніж треба.

Я дивлюсь на нього — і думаю, що цей ліфт знає забагато.