Розділ 2

Вечір.
Після того ранку я клялася, що забуду про свого сусіда-апокаліпсис.
Але, як на зло, коли щось вирішуєш забути — мозок починає транслювати це на внутрішньому екрані з субтитрами й Dolby Surround.

Отже, я сиджу в барі.
Переді мною коктейль з шампанського, льоду та бульбашок, які, здається, імітують мій настрій: хаос із присмаком цукру.
Навпроти — Оля й Марта. Мої найкращі подруги. Або, якщо бути точнішою, два агенти хаосу, які ніколи не пропускають шансу розкопати чужі секрети.

— І що, прямо о сьомій ранку? — здивовано перепитує Оля, втупившись у мене поверх келиха.

— Сім сорок п’ять, — уточнюю. — Але різниці нуль.

— І він там дрилем... бжжжжж! — Марта демонструє, як саме «дрилем». Занадто артистично.

— Саме так, — зітхаю. — Мені снився рай, і раптом — будівельний ад.

— І ти пішла сваритися? — Оля підозріло прищурюється. — У халаті?

— Ага. У білому. З кавовими плямами. Сексуальність на рівні “домашня бомж-діва”.

Марта вибухає сміхом:

— Ох, Рито, якби мені за кожен твій імпульсивний вчинок давали коктейль, я б уже плавала в шампанському!

— Я не імпульсивна, я чесна, — кажу гордо. — Просто не люблю, коли мені свердлять у мозок перед кавою.

— Ну, це звучить як девіз усіх нормальних людей, — Оля знизує плечима. — І що він?

Я роблю ковток і піднімаю брови.

— Він... вибачився.

— Вибачився? — хором кажуть обидві.

— Так, уявіть! Я стою, готова влаштувати скандал, а він відкриває двері — без сорочки. Тобто… у футболці. Але без комірця! Це ж уже еротика для монахинь! — я розмахую руками, бо коктейль мене трохи розв’язав. — І такий спокійний! Каже: “Вибачте, я полицю вішаю.”

— Полицю? — повторює Марта. — Може, для медалей “найдратівливіший сусід року”?

— Та ні, — кажу я, — виявилося, що він пожежник.

Після цих слів у повітрі зависає пауза.
Дві пари очей дивляться на мене, як на свідка чуда.

— Пожежник? — протягує Оля.

— У ДСНС. Справжній, з каскою, шлангом і всім цим.

Марта спирається на лікоть і повільно посміхається.

— Ну все, офісна легенда падає. Тобто цей твій “ботан з Excel” — герой із відрами води й біцепсами?

— Не починай, — я відмахуюсь.

— Починаю, — каже Марта, — бо, вибач, але це ідеальний сюжет для порно: “Сусід-пожежник заходить до самотньої жінки, аби перевірити її детектор диму.”

— Ти хвора, — хихоче Оля.

— Я — реалістка, — парирує Марта. — Рито, ти його хоч сфоткала?

— Та ти що! — я хапаюсь за серце. — Я що, схожа на психопатку?

— Так, — кажуть вони одночасно.

Я закочую очі.

— Дякую за підтримку.

— Ну, розповідай далі, — просить Оля. — Він вибачився. Ти вибухнула. А потім?

Я знизую плечима.

— Потім він почав мене підколювати.

— Підколювати? Той самий Тарас, який червоніє, коли бачить тебе в ліфті?

— Саме він. Каже, що я «потребую виклику».

— І він не помиляється, — сміється Марта. — Ти ж як кабель живлення від кавомашини — без напруги не працюєш.

— Дякую, я запишу це на свій надгробок, — бурчу я. — “Рита. Любила каву й сварки”.

— А він який? — питає Оля. — Ну, поза дрилем і сорочками.

Я замислююся.
Пам’ятаю, як він стояв у дверях — спокійний, із пилом на щоці.
Як дивився просто в очі, без тіні нервозності.
Як говорив рівно, але в голосі було щось… справжнє.

— Знаєш, — кажу я нарешті, — він... дивний. Спокійний до неможливості. І це бісить. Але водночас — цікаво.

Марта знову нахиляється вперед, очі блищать.

— Тобі сподобався сусід.

— Та ну! — я майже захлинаюся від сміху. — Мені?! Серйозно?! Я б скоріше закохалась у тостер!

— Ти ж сама казала, що в нього біцепси, — нагадує Оля.

— Я казала — руки. Робочі руки. Це інше.

— Ага, — хмикає Марта. — “Робочі руки”, які ти описуєш уже п’ять хвилин, ніби пишеш фанфік.

Я закочую очі вдруге за вечір.

— Може, я просто вражена, що він не бухгалтер. І що має... життя поза сорочкою.

— Тобі подобається контраст, — каже Оля. — Зовні — скромний, а всередині — пожежник. Це як кіндер-сюрприз, тільки замість іграшки — мускули.

Я не стримуюсь і сміюся вголос.

— Ви обидві безнадійні.

— Ми реалістки, — знову каже Марта. — І якщо цей Тарас ще раз ввімкне дриль, ти вже не сваритимешся. Ти принесеш йому каву.

— І відро води, — додає Оля. — Бо раптом загоришся.

Я сміюся, ковтаючи останній ковток коктейлю, і відчуваю, що щоки палають.
Але не від алкоголю.

Бо, чорт забирай, вони можуть бути праві.

Марта нахиляється до мене, її очі грають:

— Знаєш, у кожної з нас був “той самий сусід”. Мій носив сміття без футболки, твій — свердлить і вибачається. Але я ставлю п'ятсот гривень, що цей твій ще покаже вогонь.

— Якщо він знову розбудить мене у вихідний — точно буде вогонь, — кажу я.

— Або пожежа, — сміється Оля. — У ліжку.

Ми всі вибухаємо сміхом. Бар наповнюється бульбашками, музикою й відчуттям, що життя — це сцена, де я постійно імпровізую.

Але, коли я пізніше йду додому під прохолодним осіннім вітром, усмішка сама собою не сходить із обличчя.
Я навіть ловлю себе на думці, що сподіваюся… випадково зустріти Тараса біля ліфта.

Не для сварки.
Просто… цікаво, чи посміхнеться він так само, як вранці.

І коли я доходжу — двері ліфта відчиняються.
А там — він.
У чорній сорочці.
З кавою в руках.

— Доброго вечора, Маргарито, — каже він. 

І я, замість відповісти, просто стою з роззявленим ротом.

Бо здається, хтось щойно підкинув іскру в мій вечір.
І тепер усе тільки починається.