Розділ 1

Я щиро вважала, що субота створена Богом, аби люди могли вилежатися в ліжку до обіду, дивлячись серіал і обіймаючи подушку, як колишнього, який не дзвонить.
Але, здається, хтось у нашому будинку мав іншу теологію.

О сьомій сорок п’ять ранку мене розбудив звук, який можна описати як «диявол точить нігті об стіну».
Дриль.
Сусідський дриль.
Звісно, Тарасів.

— Господи, та що він там, портали в пекло відкриває? — пробурмотіла я, притискаючи подушку до голови.

Не допомогло.
Дриль ревів, як дракон, що прокинувся з похмілля.
Я підскочила, сіла на ліжко, волосся в стилі «електрошок», і зрозуміла: сьогодні я не просто сусідка.
Сьогодні я месниця.

Тарас — це мій сусід справа.
Років тридцять, виглядає як Excel-таблиця, що вийшла з принтера.
Завжди в сорочці, завжди зібраний, завжди з тим обличчям, наче він щойно прочитав "Етику праці Макса Вебера" і погодився.
Я його бачила десятки разів — він вітається спокійно, тихо, наче вибачається, що існує.
Ідеально ввічливий.
А ще — ідеально нудний.

І от цей нудний чоловік о сьомій ранку в суботу свердлить щось за стіною.

Я зробила ковток кави (яку, до речі, не хотіла пити о цій годині, але вже мусила, бо сон втік, як здоровий глузд під час Чорної п'ятниці) — і вирішила діяти.

План простий: постукати, поскаржитися, висміяти, залишити його з почуттям вини.
Ідеальна субота.

Я застібнула халат, подивилась у дзеркало: трохи розпатлана, трохи сердита — словом, жінка, яку краще не чіпати.
Тому я саме така, яку зараз чіпатиму двері Тараса.

Стукнула. Раз. Двічі. Тричі — з душею.

Двері відчинилися.
І я зависла.
Переді мною стояв Тарас — у сірій футболці, без комірця (шок!), і якимось пилом на обличчі.
Виглядав не як «офісний черв’як», а радше як той, хто міг би зніматися у рекламі прального порошку «для справжніх чоловіків».

— Доброго ранку, Маргарито, — сказав він тим спокійним голосом, який я ненавиділа ще з першої зустрічі. — Перепрошую, якщо розбудив. Я просто полицю вішаю.

— Полицю? — перепитала я, піднявши брови. — Ви вирішили, що сьома ранку — це ідеальний момент, аби врятувати Ікеа?

Він моргнув. Спокійно. Навіть занадто спокійно.
Це дратувало ще більше, ніж дриль.

— Просто потім мушу йти на зміну, — пояснив він. — Хотів встигнути до від’їзду.

— На зміну, — повторила я, імітуючи серйозність. — Ви що, хірург? Люди без полиць помирають?

— Пожежник, — відповів коротко.

Я навіть кліпнула.

— Що?

— Пожежник, — повторив, як констатацію факту. — У ДСНС.

Я подивилась на нього пильніше. Справді — сильні руки, засмаглі передпліччя, трохи подряпане обличчя.
Хм.
Раніше я просто не дивилася уважно.

— А, ну звісно, — швидко оговталася я. — Герой, який рятує світ і одночасно мучить невинних сусідів.
Мультизадачність. Люблю це в чоловіках.

Він всміхнувся. І, що найгірше, ця посмішка була не фальшива.
Щира, тепла, як у того, хто справді не розуміє, чому на нього зляться.

— Вибачте, — сказав він. — Не думав, що вам завадить. Я справді намагався тихо.

— Тихо? — я зірвалася на сміх. — Та ваш дриль чути навіть у пеклі! Там зараз сатана просить вас зменшити гучність.

— Тоді я передам йому вітання, — серйозно відповів Тарас.

І я вперше не знала, що сказати.
Бо він… жартував?
Спокійний, чемний Тарас — жартує зі мною?

— Ви що, зараз… мене підколюєте? — примружилась я.

— Можливо, — він злегка підняв плечі. — Ви виглядаєте як людина, яка потребує виклику.

— Виклику? — я зробила вигляд, що обурена, але відчула, як кутики губ ледь сіпнулися.

— У сенсі… — почав він, — ви завжди така енергійна зранку?

Я схрестила руки.

— Лише коли мене будять.

— Тоді я зроблю висновки, — кивнув він. — І наступного разу, якщо буде дриль, принесу каву.

— Ага. І, може, ще рогалики?

— Якщо вам з ними легше не злитися — так, — спокійно сказав він.

Це було занадто.
Не тому, що він грубіянив. Навпаки.
Він говорив м’яко, без натиску, але… я відчула, як гублю ґрунт під ногами.
Бо я прийшла бути грозою, а отримала кавалера зі спокійним голосом і пилом на щоках.

— Ви нестерпний, знаєте? — видихнула я.

— Мені часто так кажуть, — усміхнувся він. — Але зазвичай після того, як я рятую їх від вогню.

— Гаразд, — я відступила. — Просто... не робіть так більше. І не вибачайтесь, бо це дратує ще сильніше, ніж дриль.

— Добре, — сказав він і — о, Боже — знову вибачився.

— Тарасе!

— Вибачте. 

— ...

— Це рефлекс, — пояснив він і навіть ледь засміявся.

І я впіймала себе на тому, що теж усміхаюсь.
Хай йому грець.

Коли я розвернулася, щоб піти, він додав:

— Якщо серйозно — я зварю вам каву наступного разу. Без дрилю.

Я махнула рукою.

— Побачимо, чи заслуговуєте ви на другу спробу, Містер Ідеальна Сорочка.

— А сьогодні я без сорочки, — відповів він, і тільки тоді я помітила, що його футболка справді облягає тіло трохи занадто добре.

Я проковтнула слину й зробила вигляд, що не почула.
Хоча… почула все.

Повернувшись до себе, я зачинила двері, сперлася на них і втупилась у дзеркало.
Волосся все ще скуйовджене, халат розхристаний, але… чомусь гарячіше, ніж було.

«Тарас — пожежник», — повторила я вголос.
І засміялась.
Бо, здається, тепер я знала, чому він такий спокійний.
Людина, яка щодня гасить вогонь, не боїться навіть моїх спалахів.

Ще не знала, що цей чоловік колись запалить мій.