Розділ 11: Шепіт стародавньої крові

Підготовка до походу йшла повним ходом. Долина Попелястих перетворилася на гігантську кузню: день і ніч чулися удари молотів об магічну бронзу. Кайден, який знав слабкі місця королівської гвардії та тактику «Хортів» Варіана, тренував воїнів Агнара. Він вчив їх не просто атакувати, а діяти злагоджено, перетворюючи розрізнені спалахи вогню на нестримну стіну полум'я.

Елара ж проводила час у відокремленій ущелині, де пара гейзерів створювала затишну завісу. Квітка Попелу, яку вона винесла з озера, тепер була вправлена у срібний кулон на її грудях. Вона відчувала, як артефакт пульсує, наче живе серце.

Ігніс стояв поруч, схиливши свою величну голову. Сьогодні він не пирхав і не іскрив — він був незвично тихим.

— Ти хочеш щось сказати мені, правда? — прошепотіла Елара, торкаючись Квітки.

Раптом світ навколо неї здригнувся. Звуки кузні зникли, залишилося лише глибоке, низьке гудіння. Голос не звучав у вухах — він народився прямо в її голові. Це був голос багатьох поколінь, могутній і прадавній.

«Еларо... Дитя Іскри...» — пролунало в її свідомості.

— Ігнісе? — вона здивовано подивилася в очі коня.

«Я — не просто звір, і не просто магія. Я — пам'ять цього світу. Слухай уважно: Варіан не просто хоче трону. Його корона, "Сльоза Зиму", — це осколок серця Льодового Велетня. Кожен крок, який він робить до твого замку, заморожує саму душу землі. Якщо він з’єднає корону з Тронним Каменем Аетерніса, сонце більше ніколи не зійде».

Елара відчула, як по спині пробіг холодок, попри навколишній жар. — Як мені його зупинити? Моєї сили вистачило, щоб відбити напад, але він стає сильнішим.

«Вогонь не може просто боротися з льодом. Вогонь має стати Світлом. Ти бачиш у Кайдені лише свого захисника, але він — твоя друга половина. Його сталь і твоє полум'я — це єдиний клинок. Але бережися... Варіан готує пастку не для твого тіла, а для твого серця. Він знає, що твоя сила живиться любов'ю. Він спробує змусити тебе обирати між життям Кайдена та майбутнім королівства».

Світло Квітки різко спалахнуло і згасло. Елара здригнулася, повертаючись у реальність. Ігніс сумно схилив голову і легенько штовхнув її в плече, ніби підтримуючи.

— Вибір... — прошепотіла вона, стискаючи кулон.

— Еларо? — з-за скелі вийшов Кайден. Він виглядав втомленим, його обличчя було в сажі, але очі світилися гордістю. — Військо готове. Попелясті чекають твого слова. Ми виступаємо на світанку.

Він підійшов ближче і помітив тривогу на її обличчі. — Що сталося? Тобі було видіння?

Елара хотіла розповісти йому про попередження Ігніса, про те, що Варіан може використати його проти неї. Але, дивлячись у ці чесні, віддані очі, вона не змогла вимовити й слова про його можливу загибель.

— Ігніс сказав, що ми маємо бути єдиними, — нарешті промовила вона, роблячи крок до нього і кладучи руки йому на груди. — Що твій меч і моя магія — це одна зброя.

Кайден накрив її долоні своїми. — Я — твоя тінь, Еларо. Куди б ти не пішла, мій меч буде там. Навіть якщо нам доведеться пройти крізь саме пекло.

Він нахилився і вперше ніжно поцілував її в чоло. Це був не просто жест ніжності, а мовчазна клятва.

Тієї ночі над Долиною Попелястих востаннє зійшли червоні зорі. Попереду був шлях додому — шлях, який мав закінчитися або великим світанком, або вічною темрявою.