Розділ 10: У серці Живого Полум'я

Долина Попелястих зустріла їх густим маревом. Повітря тут було важким від сірки, але неймовірно теплим. Серед чорних скель височіли споруди, схожі на застиглі потоки лави. З тіні вийшли воїни в обладунках із темної бронзи, їхні очі світилися тьмяним помаранчевим світлом.

— Стійте, — пролунав голос, що нагадував гуркіт каміння. — Хто веде Вогняного Коня в наші землі?

З натовпу вийшов старий велетень із довгою бородою, в яку були вплетені розпечені дроти. Це був Агнар, старійшина Попелястих.

— Я — Кайден, син Ігніса Молодшого, — магістр зійшов із коня і схилив голову. — А це Елара, принцеса Аетерніса, в чиїх жилах тече вогонь предків.

Агнар примружився, дивлячись на дівчину. — Принцеса? Ті, хто будували крижані стіни, тепер шукають порятунку в жару? Щоб ми допомогли вам у війні проти Півночі, ми маємо знати, чи не згасне цей вогонь, коли настане справжня темрява.

Старійшина вказав на печеру, з якої виривалося сліпуче біле світло. — Там — Озеро Живого Полум’я. Якщо ти, дівчино, увійдеш туди і винесеш звідти Квітку Попелу, ми підемо за тобою. Якщо ж твоє серце має хоч краплю холоду чи сумніву — ти згориш, і пам’ять про тебе стане попелом.

Кайден миттєво перегородив шлях. — Ні! Це занадто небезпечно. Вона ще не вміє повністю контролювати силу. Я піду замість неї.

— Ти вже довів свою відданість, воїне, — відповів Агнар. — Але вона має довести свою сутність. Тільки рука істинного правителя може торкнутися Живого Полум’я.

Елара поклала руку на плече Кайдена. Його м'язи були напружені, як струни. — Я мушу це зробити, Кайдена. Заради мого народу, заради Ігніса... і заради нас.

— Я не можу втратити тебе зараз, — прошепотів він так тихо, щоб чув лише вона. — Тільки не після тієї ночі в печері.

— Ти не втратиш, — вона подивилася йому прямо в очі. — Ти будеш моїм якорем. Просто чекай мене тут.

Елара розвернулася і впевненим кроком попрямувала до печери. Чим ближче вона підходила, тим сильнішим ставав жар. Її сукня почала тліти по краях, але вона не зупинялася. Усередині печери замість води вирувало рідке золото. Воно співало, кликало її.

Вона ступила в полум’я.

Спочатку був біль — такий сильний, що хотілося кричати. Але потім вона згадала все: холод замку, самотність, перший погляд Кайдена, смак снігу на губах. Вона зрозуміла, що цей вогонь не хоче її спалити — він хоче її очистити. Вона пірнула глибше, туди, де в самому центрі вогняного озера росла квітка, пелюстки якої були зроблені з прозорого рубіна.

Назовні Кайден ледь не божеволів. Він бачив, як печера спалахнула таким світлом, що навіть Попелясті відвернулися. — Еларо! — крикнув він, намагаючись кинутися всередину, але воїни Агнара стримали його.

Раптом світло почало згасати. З марева вийшла постать. Елара йшла повільно, її шкіра здавалася зробленою з фарфору, а волосся розвіювалося, наче сонячні промені. У її руках була квітка, що пульсувала в такт її серцю.

Вона підійшла до Кайдена, і він, не зважаючи на протокол і погляди сотень воїнів, підхопив її на руки. — Ти жива... ти зробила це.

— Я бачила наше майбутнє, Кайдена, — прошепотіла вона, притуляючись до нього. — Там немає зими.

Агнар схилив коліно, а за ним і всі Попелясті. — Вітаємо тебе, Королево Полум'я. Наші мечі та наше дихання — твої. Кажи, куди нам іти.

Елара підняла рубінову квітку високо над головою. — Ми йдемо на Аетерніс. Пора повернути тепло в наш дім.