Розділ 8: Подих у темряві

Перевал Сліз виправдовував свою назву. Вітер тут не просто дув — він ридав, розбиваючись об гострі скелі, і кидав у обличчя жмені крижаних голок. Сніг засліплював, а мороз намагався пробратися під кожен шов одягу. Навіть Ігніс тепер ледь світився: магічна буря, надіслана Варіаном, висмоктувала сили з усього живого.

— Ми не пройдемо! — крикнув Кайден крізь гуркіт вітру. — Ігніс виснажений, він не зможе втримати щит!

Він помітив вузьку щілину в скелі й спрямував туди коня. Це була крихітна печера, завалена камінням, але вона обіцяла захист від смертоносного вітру. Щойно вони опинилися всередині, Кайден завалив вхід уламками скелі, відсікаючи рев бурі. У печері запала тиша, яку порушувало лише важке дихання Ігніса.

Елара сповзла з сідла, її тіло здригалося від неконтрольованого тремтіння.

— Так холодно... — прошепотіла вона. Її губи посиніли, а пальці майже не гнулися.

Кайден миттєво опинився поруч. Він знав: у такому стані звичайна магія не допоможе — потрібне живе тепло. Він скинув свій важкий плащ, розстелив його на землі й посадив Елару, закутавши її в залишки тепла своєї броні.

— Слухайте мій голос, Еларо. Не засинайте, — він сів навпроти, обхопивши її холодні долоні своїми. — Ви маєте розпалити вогонь у собі. Не зовні, а в серці.

— Я... я не можу. Моя іскра... вона неначе під льодом, — вона заплющила очі, відчуваючи, як солодкий сон підкрадається до неї.

— Ні! — Кайден рішуче притягнув її до себе, обіймаючи максимально міцно. — Дивіться на мене.

Він притиснувся своїм чолом до її чола. У цій тісній темряві печери їхнє дихання змішувалося. Елара відчувала запах хвої, металу та жару, який виходив від нього навіть зараз.

— Коли мені було десять, — тихо почав він, намагаючись відволікти її, — мати вчила мене, що вогонь — це не тільки руйнування. Це пам'ять про перше сонце. Вона казала: «Якщо тобі стане страшно, згадай те, що ти любиш найбільше. Це і є твоє справжнє полум'я».

Елара ледь помітно всміхнулася, відчуваючи, як тепло його тіла починає проникати крізь її замерзлу сукню. — І що ти згадав тоді?

Кайден замовк на мить. Його очі були так близько, що вона бачила в них своє відображення. — Тоді я згадав вогняні квіти в її саду. Але зараз... зараз я бачу лише твої очі, Еларо.

Серце принцеси пропустило удар. Тепло, яке вона шукала, раптово спалахнуло в самих грудях. Це не був магічний вибух — це була тиха, ніжна хвиля, що розлилася по венах. Вона перестала тремтіти.

Кайден не відпускав її. Його руки, сильні й надійні, стали її фортецею. У цій печері, посеред ворожих гір, вони були єдиним цілим.

— Ти не просто магістр, — прошепотіла вона, піднімаючи руку й торкаючись його щоки. — Ти — мій дім.

Кайден перехопив її руку й обережно поцілував кінчики пальців. У цьому жесті було більше відданості та любові, ніж у тисячах клятв. — Я буду ним стільки, скільки ти дозволиш.

Ігніс, що дрімав у кутку, раптом підвів голову. Його грива спалахнула м'яким рожевим світлом, зігріваючи простір навколо. Буря за стінами почала вщухати, немов сама природа схилилася перед силою їхніх почуттів.

Але в цій тиші Елара раптом почула інший звук. Тонкий, металевий дзвін.

— Вони близько, — Кайден миттєво змінився, його погляд знову став сталевим. — Магія Варіана шукає нас. Навіть крізь камінь.

— Нехай шукає, — Елара підвелася, відчуваючи в собі нову, небачену раніше силу. — Тепер я знаю, що вогонь не боїться льоду.