Розділ 7: Загадка застиглого сонця

Світанок застав їх біля підніжжя скелі, що здіймалася над лісом, як зуб гігантського звіра. Сонце в цих краях було блідим, але сьогодні воно здавалося особливим — його промені вперлися точно в приховану розщелину.

— Там, — Кайден вказав угору. — Стародавній притулок Сонцепоклонників. Якщо легенди не брешуть, саме тут зберігається «Компас Вогню». Без нього ми заблукаємо в туманах, які Варіан напустив на шлях до Скель.

Вони піднялися вузькою стежкою. Ігніс ішов позаду, його копита висікали іскри з каміння, немов він відчував близькість рідної магії. На вершині вони побачили вхід, обрамлений колонами, що нагадували застиглі язики полум'я.

Коли вони ступили всередину, масивні кам'яні двері з гуркотом зачинилися за їхніми спинами. Зала занурилася в напівтемряву, а в центрі спалахнув постамент із прозорого кварцу. На ньому лежала золота пластина, але вона була вкрита густим шаром попелу.

— Щоб отримати шлях, треба пробудити вівтар, — Кайден підійшов ближче, але невидима стіна відштовхнула його. — Магія храму не пускає мене. Я воїн, я маю вогонь війни. А тут потрібен вогонь творення.

Елара вийшла вперед. Вона відчувала, як стіни храму шепочуть її ім'я. На стінах залу почали проступати написи давньою мовою.

— Тут сказано... — Елара мружилася, намагаючись розібрати знаки. — «Лише той, хто віддасть найдорожче теплу, побачить істину. Вогонь не бере срібла, вогонь бере іскру душі».

— Еларо, будьте обережні, — Кайден стиснув кулаки, безсилий допомогти.

Принцеса підійшла до постаменту. Вона зрозуміла: храм вимагав не магії, а чесності. Вона поклала долоні на холодний кварц і заплющила очі. Вона почала думати про все, що залишила: свій замок, титул, безпечне життя, батька, який її зрадив. Вона відчула біль втрати, але потім... вона згадала тепло руки Кайдена і світло Ігніса.

«Я віддаю свій страх», — подумала вона.

Раптом попіл на пластині почав кружляти, утворюючи вогняний смерч. У центрі залу з'явилася примарна постать жінки в короні з променів.

— Принцесо Аетерніса, — пролунав голос, що нагадував тріск дров. — Ти шукаєш шлях до Скель, але чи готова ти ділити цей шлях із тим, чиє серце належить тіні?

Елара обернулася на Кайдена. Він стояв у промені світла, і в його очах була така відданість, що в неї перехопило подих.

— Його серце належить мені, — твердо відповіла Елара. — А моє — йому. Це і є наше світло.

Привид посміхнувся. Постать зникла, а золота пластина на постаменті спалахнула, перетворюючись на об’ємну магічну карту. На ній червоною лінією прокладався шлях через Заборонені Гори прямо до серця Вогняних Скель. Але карта показувала і дещо інше: величезну синю пляму, що стрімко рухалася за ними.

— Армія Варіана, — Кайден підійшов до карти. — Вони вже перетнули кордон лісу. Вони не чекають.

— Але ми тепер маємо карту, — Елара торкнулася магічного зображення, і воно згорнулося в маленький сяючий камінь, який ліг їй у долоню.

— У нас є карта, але попереду Перевал Сліз, — Кайден подивився на неї з тривогою. — Там панують вітри, що можуть збити літак, не те що коня. Нам доведеться рухатися вночі, щоб вони нас не вирахували.

Коли вони виходили з храму, Елара відчула, як її сила змінилася. Вона стала спокійнішою, глибшою. Вона поглянула на Кайдена, який допомагав їй сісти на Ігніса.

— Ти чув, що сказала привид? Про серце і тінь? — запитала вона.

Кайден зупинився, його рука на мить затрималася на її талії. — Я чув лише те, що ви відповіли, Еларо. І це єдина правда, яка дає мені сили йти далі.

Він скочив у сідло, і Ігніс, відчувши новий напрямок, рушив у бік засніжених піків, що грізно височіли попереду.