Розділ 5: Тепло серед шепоту тіней

Ніч у дикому лісі була не схожа на тихі ночі в замку. Тут дерева не просто стояли — вони скрипіли, наче обговорювали втікачів, а вітер приносив звуки, від яких кров стигла в жилах. Елара сиділа на поваленій колоді, щільно загорнувшись у плащ. Ігніс стояв неподалік; його полум’я трохи згасло, щоб не привертати зайвої уваги, але він усе одно випромінював м’яке бурштинове світло, що розсіювало темряву.

Кайден порався біля багаття. Він рухався безшумно, як хижак, і навіть у хвилини відпочинку його рука раз у раз торкалася руків’я меча.

— Ви тремтите, — зауважив він, не піднімаючи очей від вогню.

— Це не від холоду, — чесно відповіла Елара. — Просто... я вперше бачу небо без ґрат на вікнах. Воно таке величезне. І таке чуже.

Кайден підійшов до неї, тримаючи в руках залізний кухоль із гарячим відваром трав. Він сів поруч, але на безпечній відстані, дотримуючись етикету, хоча етикет був останньою річчю, що мала значення в цьому лісі.

— Світ не чужий, Еларо. Він просто чекає, поки ви з ним познайомитеся. Королі будують стіни, щоб здаватися великими, але справжня велич — у вмінні вижити під цими зірками.

Елара зробила ковток — відвар був гірким, але миттєво зігрів зсередини. — Ти сказав, що ми йдемо до Вогняних Скель. Хто там живе? Ти згадував про союзників.

Кайден замовк, дивлячись на те, як іскри злітають угору. — Ті, кого називають Попелястими. Це народ, який не зрікся магії вогню, коли ваш прапрадід заборонив її, боячись, що народ стане сильнішим за корону. Вони живуть у печерах, де земля сама дихає жаром. Тільки вони можуть навчити вас контролювати те, що прокинулося у вашій крові.

— А ти? — Елара подивилася на нього. — Ти теж один із них?

Кайден гірко всміхнувся. — Моя мати була з Попелястих. Батько — лицарем Аетерніса. Він викрав її, бо закохався в її полум'я. Але вогонь не можна тримати в клітці. Вона згасла... як згасає свічка без повітря. Я став магістром варти лише для того, щоб бути ближче до архівів і знайти спосіб повернути Ігніса. Він — останній дар моєї матері.

Елара відчула, як серце стиснулося від жалю. Вона мимоволі поклала руку на його долоню. Кайден здригнувся, але не відсахнувся. Його пальці були грубими від тренувань, але неймовірно теплими.

— Мені шкода, Кайдена. Я не знала.

— Не варто, — він підвів на неї погляд. Тепер, без обладунків і офіційності, він здавався вразливим. — Тепер у нас спільна доля. Варіан послав за нами своїх «Хортів» — вершників на льодових вовках. Вони не знають втоми і відчувають тепло на відстані милі.

Раптом Ігніс тривожно пирхнув і підняв голову. Його грива спалахнула яскравіше, набуваючи тривожного червоного відтінку.

Кайден миттєво схопився на ноги, витягаючи меч. Елара теж піднялася, відчуваючи, як у її долонях починає поколювати, немов тисячі дрібних голок намагалися вирватися назовні.

— Вони вже тут? — прошепотіла вона.

— Швидше, ніж я думав, — Кайден заступив її собою. — Принцесо, пам’ятайте, що я казав. Не бійтеся вогню. Відчуйте його як частину свого подиху.

З хащів виринули низькі, масивні тіні. Очі льодових вовків світилися фосфоричним синім світлом. Їх було п'ятеро, і на кожному сидів вершник у білій масці. Повітря навколо багаття почало різко охолоджуватися, іскра в багатті вкрилася інеєм і згасла.

— Віддайте дівчину, магістре, — пролунав спотворений маскою голос. — І ваша смерть буде швидкою.

Кайден лише міцніше стиснув меч, який почав розжарюватися. — Спробуйте взяти.