Розділ 2: Подих попелу та зірок

Ніч опустилася на Аетерніс раптово, немов важка оксамитова завіса. У замку вже загасили смолоскипи, і лише вартові на вежах перегукувалися, випускаючи з рота густу пару. Елара чекала біля потаємних дверей у саду, одягнена в шкіряний костюм для верхової їзди — надто зухвалий для принцеси, але ідеальний для того, що вона замислила.

Кайден чекав її в тіні старого дуба. Поруч із ним Ігніс здавався живим багаттям, яке намагалися приборкати. Його копита ледь торкалися землі, залишаючи після себе маленькі випалені плями на снігу.

— Ви впевнені, Еларо? — запитав магістр, коли вона підійшла. — Якщо ми вийдемо за межі магічного купола палацу, ваше життя зміниться. Король не пробачить мені того, що я покажу вам світ таким, яким він є.

— Мій батько бачить світ крізь вітражі вікон, — відрізала Елара. — Я хочу бачити його крізь полум’я.

Кайден мовчки простягнув руку, допомагаючи їй вискочити на спину коня. Щойно вона торкнулася золотої гриви Ігніса, тілом прокотилася хвиля нестерпного жару, який миттєво змінився на приємне пульсуюче тепло. Кайден сів позаду, його груди притиснулися до її спини, а руки впевнено перехопили повіддя по обидва боки від неї.

— Тримайтеся міцно, — шепнув він їй на вухо.

Ігніс здибився, видавши звук, схожий на тріск сухих дров у каміні, і в наступну мить вони зірвалися з місця. Це не був біг звичайного коня — це був політ над землею. Стіни замку перетворилися на розмиті сірі смуги, а холодний вітер, що мав би різати обличчя, ставав теплим, торкаючись магічного щита Ігніса.

Вони вилетіли за ворота міста і помчали в бік Чорних Скель. Там, де закінчувалися королівські землі, починалася велика Пустка — територія, охоплена вічним льодом.

— Дивіться туди! — Кайден вказав рукою в бік обрію.

Елара затамувала подих. Там, серед темряви, пульсувало дивне синє сяйво. Це не було світло зірок; це був морозний туман, що висмоктував життя з усього живого.

— Це Крижані Тіні, — тихо сказав Кайден. — Вони наступають. Магія вашого роду — це єдине, що тримає стіни палацу. Але вогонь у ваших жилах, Еларо... він може зробити більше, ніж просто гріти каміння.

— Чому ви мені це кажете? — вона обернулася, і їхні обличчя опинилися так близько, що вона могла бачити відблиски Ігніса в його темних очах. — Чому не батькові?

— Тому що він шукає захисту в стінах, а я шукаю силу в серці. Ваша магія спить, бо ви боїтеся обпектися. Але щоб врятувати королівство, вам доведеться стати самим вогнем.

Раптом Ігніс різко зупинився. Він відчув щось. Зі снігу почали підніматися прозорі постаті, довгі пальці яких тягнулися до тепла коня.

— Тіні... — прошепотіла Елара, відчуваючи, як холод підкрадається до її ніг.

Кайден стиснув її руки своїми. — Не бійтеся. Зосередьтеся на теплі всередині. Віддайте його мені.

Він не просто тримав її — він став провідником. Елара заплющила очі й відчула, як десь глибоко в її душі, під шарами виховання та заборон, прокидається маленька іскра. Вона штовхнула цю іскру вперед, і раптом Ігніс спалахнув таким яскравим світлом, що тіні з криком розсіялися, перетворюючись на пару.

Елара видихнула, знесилена, і схилилася на плече Кайдена. — Я... я зробила це?

— Це був лише початок, — відповів він, і в його голосі вперше почулася не суворість, а ніжність. Він обережно прибрав пасмо волосся з її обличчя. — Ви — полум'я Аетерніса, принцесо. І я буду тим, хто не дасть вам згаснути.

Вони стояли серед крижаної пустелі, зігріті лише магічним конем і близькістю одне одного, поки над ними кружляли сніжинки, що випаровувалися, не встигаючи торкнутися їхньої шкіри.