Вогняна вода

ґ

Вогняна вода

Підпрацьовуючи медбратом в районній лікарні, я якомога швидше хотів отримати халат лікаря. Він у мене був і зараз, проте я розумів, що це ще не заслужено. Від його білосніжного сяйва на очах залишалися плями і я раз по раз кліпав, щоб вони зникли. Лікарі, які їх носили заслужено, вважалися мені надлюдьми. Заклопотані, трохи зверхні, вони нікуди не поспішали, крутячи в руках ключі від кабінету, а якщо їх хтось зупиняв, то незмінно запитували: «Ви до кого?». Коли виявлялося, що до них, лікарі кивали, ніби знаходили цю інформацію важливою, та просили почекати під дверима. В інших випадках їхні руки були стрімкими. Роздаючи вказівки медсестрам та медбратам, хірурги, ЛОРи і терапевти були у власній стихії, коли траплялося екстрене. Дивлячись на них, я мріяв стати таким самим. Я хотів закочувати рукави власного халата — для мене це мало крамольне значення.

Мій батько, царство йому небесне, відійшов на той світ два роки тому. Він спеціалізувався на сантехніці, але мав хист і до будівництва: цікавився технікою, винаходами. До нього телефонували друзі, родичі; просили консультацій. Без його рук, вода у кранах не текла, а батареї не гріли. Будинки ніби чекали, коли мій батько прийде, все огляне, замовить матеріали та стане до роботи. Сантехніка для нього являлася мірою, розмінною монетою, божеством. Він давав найкращі рекомендації по воді, обслуговуванню, якості. Закінчуючи останні штрихи перед подачею води, він тримався за трубу та казав «Працюй вічно!». Клієнти були шоковані такою віддачею і не шкодували грошей за таке благословення. Я бувало допомагав, але не часто, так, принеси-подай.

Мама померла коли мені виповнилося дев’ять. Вечорами, дивлячись на стелю, я згадував її та чекав коли з гаража повернеться тато. Що він там робив, я не знав, бо долинав лише гуркіт, ніби там щось майстрували. Темрява в моїй кімнаті стояла щільна, і я з нетерпінням чекав, коли тато прийде знадвору, грюкнувши дверима. Це зазвичай траплялося тоді, коли мої повіки наливалися бетоном і розчинялися у сні.

Мами не вистачало. Після навчання в медичному училищі по спеціальності «медсестра» вона хотіла вступити до університету, закінчити інтернатуру та отримати спеціалізацію лікаря-офтальмолога. Але так склалося, що народився я і мама пішла в декрет, зайнявшись моїм вихованням: читала вірші, ходила зі мною до річки, тримала за пальці, коли я невпевнено зробив свої перші кроки, і нарешті почула щасливе «ма-ма-ма». То був мій зоряний шлях і мама завжди зі сміхом розповідала ту історію. Я часто розглядав весільне фото батьків, дістаючи альбом з шафи. Молоді, в оточенні рідних, батьки усміхалися з чорно-білої давнини.

Одного дня все змінилося. Було близько восьмої вечора, а мама все не приходила з роботи. Працюючи процедурною медсестрою, вона ставила крапельниці, робила уколи, забирала кров на аналізи, вела документацію, дивилася за роботою санітарок. До своєї роботи ставилася відповідально — колеги та пацієнти її шанували. Вона рідко приходила додому пізно, бо у лікарні завжди залишалася постова медсестра, яка працювала цілу добу і змінювалася іншою. Коротше кажучи, того вечора мама не приходила.  

Тато почав телефонувати, та в слухавці лунали гудки. Я пригадую, як він міряв кроками кімнату нашого будинку (що залишився в спадок від діда й баби) і не знаходив собі місця. Його хвилювання передалося і мені. Аж ось телефон, до якого останні десять хвилин були прикуті наші очі, завібрував, і тато схопивши його коротко глянувши у мій бік. На моє запитання, чи то мама, він кивнув, показавши на її фотографію з екрану. Тато декілька разів сказав алло та повторив її ім’я. В лункій тиші, я і зараз з жахом її пригадую, пролунав чоловічий голос. Тато струснув головою і ще раз глянув на телефон, щоб пересвідчитися, чи він бува не переплутав, може то не мама. Знову кілька фраз, побіліле обличчя батька і голос, який належав дільничному сказав, що... Що маму збила машина, а водій втік з місця події і його розшукують. У неї ще є пульс, але вона втратила багато крові і її везуть до лікарні. Вже після її смерті я дізнався, що у мами виявилася дуже рідкісна група — четверта з негативним резусом. Приїхавши до неї, тато встиг побачити її живою і все повторював «Аня, Аня, Аня». Рани були настільки серйозні, що переливання крові вже не знадобилося. За п’ять хвилин вона померла і ми залишилися вдвох. 

Свідків тієї трагедії не було; машину та водія не знайшли. Поліцейські лише розводили руками і нічого не могли вдіяти. Тато лютував від такої несправедливості, але нічого вдіяти не міг. Він переживав і сприйняв мамину смерть гірко. Життя, що перервалося, завдало йому страшенного болю. Він до нестями її кохав, обожнював.

Ті події я знову і знову прокручував у мозку, дивлячись на стелю і шкодував, що мене не пустили в палату, де мама ще дихала. Після того батько віддалився від мене і багато часу проводив у гаражі, не розповідаючи чим займається. Вже після його смерті я знайшов те, що змінило життя. Спочатку його, потім моє.  
*

Моя зміна починалася о восьмій ранку. Так як будинок знаходився неподалік лікарні, я встигав приготувати сніданок, випити чаю та не поспішаючи міг йти на роботу. 

Сонно потягнувшись, я глянув у вікно. З-за дерев піднімалося сонце, освітлюючи гілки лісопосадки, де я часто гуляв. Автоматично увімкнувши чайник, я пішов до туалету. Електрична щітка, яку мені подарували колеги на день народження, не хотіла працювати, мигаючи червоним кольором, і я поставив її на зарядку. Оглянувши туалет в пошуках іншої, і такої не знайшовши, я видавив зубну пасту на палець та відполірувавши зуби сполоскав рот. Тримаючись за раковину, я дивився на тонкий шар металу, нанесений на прозорий скляний лист: чорні плями під очима аж світилися у дзеркалі. Я запрацювався і мало спав, а попереду ще чекала добова зміна. Моя колега попросила замінити її на посту. Треба побути постовою медсестрою (в моєму випадку медбратом) тримаючи все під контролем і не забути крикнути, щоб пацієнти йшли на вечерю.