Глава 6.3

***

  Надворі вже темніло коли ми йшли дорогою до воріт академії. Ось вже стіни, що стали рідними, були поблизу і залишалося ніби небагато. Але ноги вже зрадливо підкошувалися. Не хочу зараз так зганьбитися, впавши на підлогу прямо серед двору повного адептів. До речі щодо них, вперше бачу щоб така кількість представників вийшло взимку у двір академії. У нас свято? Що їх змусило вийти на мороз? Відповідь знайшлася швидко. Серед натовпу я швидко знайшла нашу улюблену компанію. Друзі стояли біля центру і з тривожним поглядом озиралися на всі боки зрідка хапаючи перехожих за рукав теплої куртки і про щось питаючи, а потім розчаровано відпускаючи бідний рукав і продовжуючи оглядатися. І мабуть нарешті вони побачили те, що так довго шукали очима. Усі … шестеро подивилися на нас і побігли з розкинутими убік руками готуючись до обіймів. Так, їх шестеро. Велінда з уже червоними від сліз очима і мокрим светром. Брати Лі із заспаними очима та мішками під ними. Вони що не сплять зовсім? Стривожена Кара, що біжить майже перш за всіх. Залицяльники Лі і Кари теж є. Помирилися таки? Першою на нас налетіла Лінда, а потім і вся інша група друзів.

-Ох Всевишній! Друзі, ми так переживали! Ми то думали вас на день всього-то відправляють, а тут чекаємо одну добу, другу ... ! У мене ледь сиве волосся на голові не з'явилося! - Дівчина спочатку пробіглася руками по моєму тілу, мабуть перевіряючи наявність серйозних поранень. Скривилася. Мабуть щось так є, але я не відчула. Потім так само пробігла Вільямом. Скривилася ще сильніше. І лише потім продовжила. - Любі мої, а ви у нас товстошкірі чи що? Взагалі не відчуваєте болю? 

-Не зрозуміла. Ти про що? - Реально не зрозуміла я. - У мене нормально все!

-Зараз дізнаєтеся, мені сказали як тільки вас побачу – відразу в медпункт вести! Так що давайте крокуємо-крокуємо. 

  І ось тут я зрозуміла що виконати бажану Веліндою дію я не можу. Ноги підкосилися остаточно і тримати мене вже повністю відмовлялися. Впасти на холодну засніжену підлогу мені не дали теплі руки Віла.

-Тихо тихо ... ! Ох, зовсім вимоталися. Давайте може Шиллі та Віллі понесуть вас? А то Вільям сам утомився, а ще Аїду несе. 

-Не хвилюйся, я донесу. 

-І все ж, Віл, думаю варто послухатися Лінду. Мені не хотілося б щоб мій коханий був фізично виснажений. У тебе і так магія вже майже на нулі. Давай хоч цей резерв не витрачай повністю. - Вже перебуваючи в чіпких руках хлопця говорила я. - Будь ласка, Віл. Не потрібно зайвих жертв. Ти й так постарався за час цієї … пригоди. 

 Не дивлячись на те, що ідея хлопцю не подобалася, він погодився. Акуратно передавши мене в руки Шиллу, Вільям прийняв пропозицію другого брата, щоб закинути його руку на своє плече даючи цим можливість брати опору.

  До медпункту ми дійшли не так швидко, як хотілося б. Звичайно, якщо всі не були так сильно вимотані, думаю дійшли б ми щонайменше вдвічі швидше. Але враховуючи свій стан і стан друзів така швидкість була виправданою. У самій будівлі нас з Вілом відразу поклали на лікарняне ліжко і зробили повноцінний огляд. А по всьому тілу просто невеликі подряпини. 

-Як так вийшло? -Спитала я.

--Може десь впала, або вдарив хтось. Адже я не була з вами і не можу сказати точно. - Мила дівчина середнього віку з тугою гулькою на голові з гарного каштанового волосся перевіряючи поранені місця відповідала на наші з Вілом питання. - Мене більше цікавить як так вийшло, що ви використали весь магічний резерв, але залишилися живі? 

-Стоп, весь резерв? Ми витратили весь магічний резерв?!

-Так, люба моя, весь до останньої краплі. Якби вас принесли до мене непритомні, я б ще зрозуміла. Але ви мало не самостійно йшли. 

  Як так вийшло відповіді їй я не знайшла, на жаль. Вперше з подібним стикаюся. Зазвичай, якщо маг витрачає весь резерв, то швидше за все і його потоки життя незабаром також спливуть і життя мага покине. Але ми пройшли з порожнім резервом таку довгу відстань і до останнього залишалися в свідомості! До останнього ... оскільки вже через кілька хвилин після цих роздумів я дала собі поринути в м'яку подушку всією вагою голови і заснути. 

***

  Я стою посеред просторої вітальні. Поруч стоїть молода жінка років тридцяти і приблизно такого ж віку чоловік. В очах у обох завмер страх і жах. Вони щось пояснювали групі людей у білих халатах нервово махаючи руками. Мене ж тягло до дверей спереду. Просто перед моїми очима за кілька кроків була чиясь кімната. Звідти віяло жахливим холодом. Так як розмова цих людей мені все одно не вдавалося почути, я вирішила зайти в цю кімнату. Відчинилася вона одразу як я підійшла. Наче цього вона й чекала. Маленька кімнатка з одномісним ліжком, столиком, стільцем і дерев'яною шафою. І все заморожено. Усі предмети вкриті синюшним льодом. Підлога, стеля, стіни, єдине у цій кімнаті вікно, двері – все вкрите товстим шаром льоду.

  На маленькому ліжечку сидить підліток. Дитині років тринадцять-чотирнадцять від сили. Чорне, хвилясте волосся по плечі, смішні окуляри в чорній оправі, невелика кількість висипань на обличчі та худорляве тіло. Чому він так схожий на мене ...? Хлопчик поклав долоні на коліна і з жахом роздивлявся їх. Очі неприродно широко розплющені.

-„Це н-не я ... Я н-не винен! ... " - Тихо, так щоб почув тільки він і я промовляв хлопчик. - Я не хотів цього ... дару. Він жахливий ... Ви ж мені вірите? Прошу, повірте мені ... ! Я вірю що це можна навчитеся контролювати ... ! Відправте в школу якусь. Ви ж можете ... " Він дивився на мене такими очима, неначе я його остання надія.

  Я знала хто він. І я знала, що буде з ним далі. І я правда хотіла сказати, що я вірю йому і хочу допомогти. Але це нічого не змінило б … 

  Санітари психіатричної лікарні все одно б увірвалися до нього … На нього все одно вдягли б упокорливу сорочку … Його родина все одно почула б цей істеричний дитячий крик і фразу