Глава 5.6

***

  Я стояла нерухомо... Ніби застигла на місці... Ніби час зупинився... Такої правди я не очікувала... Такої кількості правди я не чекала... Я вже думала він не розповість нічого, а тут...

- Я ж сказав - ти не готова до правди... - сказав Вільям наблизившись буквально на крок до мене.

-Так... Ти маєш рацію. Мені не варто було навіть виходити. Це спочатку погана ідея. Напевно, і академія і мій можливий майбутній статус – це все теж була просто одна суцільна погана ідея…

-Якщо б це чув батько чи твоя мама…!

-Так, але тільки їх тут немає! Вони від мене приховували буквально все, що мені було важливо... Поки Вільям, я спати.

- Аїдо, послухай, я напевно сказав зайвого, але я...! - почав було говорити хлопець, але я зачинила перед його обличчям двері.

  Чи правда те, що він сказав? Чи це було у пориві емоцій? Що він мав на увазі щодо дідуся? А Кара? Що трапилося з її молодим чоловіком? Після цієї розмови тільки побільшало питань, ніж вони зважилися. Ну чому я не можу прожити хоч день без цього всього?Без сміття, без магії, без пригод на одне місце? Це перші дні в академії, а я вже хочу назад… і ні, не в замок… Ганні. Щоправда, дідусь і бабуся мені вже стали як максимально рідні… Та й Вільям став мені близьким, тільки ось як брата я його не визнаю, ось від слова зовсім…

  Прокинулася я від настирливого дзвону будильника. Що за біс? Адже я не ставила будильник, та й телефону мого тут немає. Спросоння озирнувшись, я помітила в кутку кімнати невеликий предмет схожий на радіоприймач тільки в зменшеному розмірі. Це звідти виходив цей скрупульозний звук. Це мабуть будильник для всієї академії разом, щоб усіх одним розмахом розбудити.Зла через те, "доброго початку дня", я встала з ліжка і попрямувала у ванну. Підійшовши до раковини і глянувши на своє відображення я побачила не випалу, з відтіками і мішками під очима даму. М-да, сльози, нехай і не довгі, ніколи не йшли мені на користь.У школі мене обзивали плаксою аж до мого випуску через те, що я один раз заплакала перед однокласниками.І, по суті, плаксою я не була, я заплакала через собачку яка прибігла наш двір... Худаючи, що аж кістки видно, на одну лапку кульгаючи... Виявилося минулі господарі багато амм... вживали непотрібних речовин у свій організм, і багато знущалися над бідною твариною.А цей виродок Алекс...!Щоб йому порожньо було. ..!Кхм... що це я?

  Я приступила до ванних процедур. Вмилася, розчесалася, почистила зуби і полізла в душ. Все ж таки душ - напевно, краще що могли придумати. Вранці це саме ТО. А особливо для заспаної Аїди… Помив голову я нарешті, вийшла із ванної. Вже підійшовши до шафи, я згадала, що фена щось тут немає... і треба сушити як показував Вільям, пальцями та магією. Але, я тільки звиклася з закликаємо стихії, і чи не спалю я своє волосся вогнем? Ну і з мокрою головою йти на пари першого дня я не хочу, а знову повторювати свою помилку і відкривати вікно я не буду.

-До нього я теж не піду... - і знову думки вголос! І ні, я не скривджена, це… інше почуття.

  Вперше відчуваю щось подібне… це скоріше жаль чи розчарування. І я розумію що Вільям те, по суті, і не винен у вчорашній розмові, але той осад злості в мені залишився, і я не знаю коли він вичерпається. Я піднесла долоню до мокрого після душу волосся і почала водити пальцями по ньому. У голові я представляла свої сухі кучері і можливо навіть невелике укладання. Ну а що? Стихію я закликала за допомогою візуалізації. Я відчула тепло через пальці.

-Мабуть виходить... - подумала я... перш ніж відчула запах палаючої курки! - Ох, чорт! – вже усвідомлено в голос крикнула я.

  У дзеркалі на дверях у відбитку, я побачила чорні кінчики раніше рудого волосся. І на що я сподівалася? На те, що я, людина що тільки навчився закликати стихію, зможе змінити свою зовнішність? Я побігла у ванну щоб згасити вогник водою і ножицями підрізати вже підгоріле волосся, але ножиць не виявилося.

-Вони і підрізають усі магією?! Боже, та скільки можна? - Вже психанув, та й плюнув на свій зовнішній вигляд, я одягла на себе перші речі, що попалися, руками підправила "укладку" і вийшла в коридор з єдиним зошитом для можливих записів і ручкою.

  На відміну від першого мого виходу до коридору, зараз тут була купа народу. Адепти ходили буквально з грозовою хмарою над головою. Хтось ходив з конспектами в руках, хтось просто приставивши два пальці до скронь намагаючись згадати те, що вже вивчив, а хтось… просто бігав коридорами в пошуках чогось.Як наприклад та дівчина, погоди-но, а я її десь бачила вже… Це була кароока шатенка і… Ах так! Це ж вона була з тими близнюками, коли Вільям учора був у ректора. І, здається, вона помітила мене.

-О, мила, привіт! - говорила наближаючись до мене дівчина. – Нам учора не вдалося нормально познайомитись… Але можеш допомогти мені відшукати близнюків? Прошу!

-Ти… Ти загубила, близнюків? - Не зрозуміла я.

-Ну, так, - почала говорити дівчина узявши мене за руку і відводячи вздовж коридору, - розумієш, ми домовилися піти на сніданок разом і на першу пару йти разом, але ці з... собаки, пішли кудись, не сказавши мені .

-Ну, я не знаю чи можу я тобі помо... - відповідала я нової знайомої, але мене перебили.

-О, а ось і вони, - махаючи радісно комусь спереду крикнула дівчина, - дякую мила, ти найкраща!

-Амм ... Спасибі. - Встигла відповісти я, перш ніж моя нова знайома відпустила мою руку і пішла до тих близнюків.

- Ах… ну так, ну так, пішла я! ... до ректора! Я пішла вниз до кабінету ректора, щоб дізнатися про свою першу пару та аудиторію.

  Адепти металися з боку в бік через що вже починало нудити ... але, ось ті самі заповітні двері з золотою табличкою і написом "Ректор". Коли я була в парі кроків від дверей, та відкрилася і звідти вийшов ректор.

-Хоч щось сьогоднішнього ранку на моїй стороні... - почала заспокоювати себе я. - Пане ректоре, не підкажіть де моя перша пара?