Глава 5.5

***

  У цьому темному та густому лісі, я стою одна! Я починала панікувати. Куди вони пішли? Як вони могли отак в одну мить зникнути?

-К-кара? ... - Невпевнено промовила ім'я дівчини я. - Вільям? Друзі, де ви? Це жарт, так? Ви десь сховалися? Якщо так, то це н-не смішно!

  Але навколо не було ані жодної душі. Голі дерева і кущі, кілька каркаючих воронів на гілках і туман, що опустився – оточували мене. Я поволі відступала назад. Серце шалено калатало. Дихання прискорювалось і повністю збилося. Я інтуїтивно мотала головою з боку на бік намагаючись виявити хочаб кого-небудь! І несподівано для себе, я почула хрускіт гілок за спиною. Різко обернувшись я помітила …

-Каро! Ох, ну ти мене й налякала! - Награно усміхнувшись і схопившись за серце сказала я.

-Так можливо. - Дуже коротко сказала дівчина з якимсь кам'яним обличчям.

-Ам ... а де Вільям? Адже ви разом були? - Мене напружував ледь від'їхавший куток губ дівчини до вуха і важкий, якийсь порожній погляд. - Каро!?

-А? Вільям? Так, він ... він десь там. – Сказала дівчина вказавши кудись за свою спину.

  Злегка нахиливши голову вбік і подивившись за спину дівчини і нікого не знайшовши я напружилась ще дужче. Щось тут було не так. Щось не правильно. Кара виглядала не так! Все це виглядало так, ніби хтось похапцем одягнув на себе тіло Кари, не більше. Що за чортівня?!

-Ам ... Кара, але ж там ... немає нікого. - Сказавши цю фразу і повернувши погляд прямо на дівчину, я жахнулася.

  Вона стояла вже за два метри від мене. Її посмішка мене ще більше почала напружувати. Дуже неприродна усмішка буквально до вух, все той же примружений порожній погляд і ... зростання. Вона стала вищою в два рази.

- К-кара?

-Хіхік, останній стихійник. Зберігач вогню. Вогняна стихія. Напевно солодка до смерті! - З якимось не здоровим захопленням говорила дівчина стаючи все зростаючим.

  Її голос ставав порожнішим, голос ніби більше не мав статі. Це не голос дівчини, не голос чоловіка … він … він повністю порожній. Наче нікому не належить. Дівчина, або як тепер її називати, вже стояла на місці і змінювалася тільки зовні, мабуть, приймаючи свою колишню форму.

-Ти Хто ... щ-що ти таке?! - Спочатку пошепки, а потім голосніше запитала я відходячи повільно від неї.

-Я? Я те, що ти бачиш останнім у своєму короткому житті, моя солодка. - Облизнувшись жахливим, довгим і тонким язиком відповіла дівчина, яка почала повільно наближатися до мене.

  Раптом я почула знайомі голоси десь поблизу. Це ... це Кара та Вільям. Чи справжні вони? ЦЕ теж спочатку говорило голосом Кари, а тепер що? Понадіявшись на свою удачу і на те, що "Все одно вже нічого не допоможе" я крикнула.

-Я Туууут!!!!! - Щосили, ледь не зірвавши голос, крикнула я.

  І судячи з кроків, що швидко наближаються – мене почули.

-Ах ти! - Крикнула це і схопило мене своєю напівзгнилою рукою піднімаючи все вище.

  Метр, два, три, чотири метри вгору серед гілок, що б'ють об обличчя, і стискаюче моє тільце великою рукою зливалися в один диявольський вальс із криками десь знизу, замість музики.

-Алексус гримору! - Крикнув хлопець знизу і це кинуло мене на підлогу голосно кричачи.

  Це був не людський крик, більше схожий на ведмежий рик у суміші з криками птаха. Падала я набагато швидше, ніж піднімалася і вже через пару секунд як мішок з чимось важким я впала на холодну, сиру землю. Почувся хрускіт, напевно це мій хребет, звичайно після такого польоту, я б не здивувалася якби я його зламала, але ні, наче цілий.Але легкий струс я мабуть отримала, тому що голова заболіла настільки сильно, що всі звуки лунали луною, а перед очима все ходило кругом. Віддалено чулися крики тієї істоти і те, як справжні Кара та Вільям вигукували якісь не знайомі мені слова. Я чесно намагалася з усіх сил залишатися у свідомості, але ... не вийшло ...

***

-Господи Всевишній та за що мені все це?! ... - Віддалено, ледь вловимо були чутні чиїсь вигуки.

  Прийшла до тями я від того, що щось явно скляне впало й розбилося і хтось "дуже культурно" висловився щодо цього.

-Вільям! Сядь посидь! Я вже втомилася дивитися на твою тінь, що біжить з боку в бік! А мені спокій потрібен! Май совість то, а! І повагу перед старшими хоч мізерну! - Говорив хтось, чий голос був мені не знайомий.

-Не можу я, ба! Як я міг не встежити за нею першого ж дня?! Начебто на мить відволікся з Карою, а тут вже ... - о, а цей голос я впізнаю з тисячі. Обурений принц.

-Знаєш що, милок, Карочка теж збиток воно який отримала, теж отямитися не може! Вона теж старалася, не жени ти бочку на дівчинку мою! - Продовжувала ця незнайома мені особистість. Тут мій терпець урвався і я спробувала розплющити очі.

  Виходило це важко, але все-таки розплющити очі мені вдалося. Картина, що постала переді мною, була досить дивною, хоча судячи з останніх подій, настав час вже й звикнути. Вільям бігаючий з боку в бік, на вигляд літня жінка сидяча рівненько посередині двомісного ліжка в кімнаті Вільяма, я, лежачи, мабуть, на одному її краї і Кара, що зайняла іншу половину ліжка. Дівчина була до жаху блідою, і в якийсь момент навіть здалося, не живою, але я відчувала що вона просто непритомна. Через пару хвилин Вільям зупинився.

-Ба … - я повернула голову в його бік, він дивився прямо на мене.

-Чого тобі вже треба то ... о, люба, нарешті, ми вже зачекалися. - Сказала мила жінка з доброю усмішкою. З веселинками на куточках очей та рум'яними від природи щічками. Чорне, видно не фарбоване довге волосся та зелені очі. - Ти не поспішай головне, полежи, тобі зараз потрібен спокій.

  Мене потішила її застаріла говірка, але в той же час це здалося мені страшенно милим і ніби рідним. Жодної краплинки підозри чи дискомфорту я не відчувала від цієї жінки. Навіть навпаки, доброта і турбота походили від цієї людини, ніби поряд зі мною сиділо у буквальному значенні янголятко.

-Вільям … - дуже охриплим і ледь чутним голосом спробувала запитати я.