Глава 5.3

***

  Відтепер я привид.

  Привид бібліотеки в замку Льови.

  Вищі сили сказали мені боронити свою сім'ю і королівство, але як потойбічна сила. Я поселилася в кімнатці за своїм же портретом. Тут віє моєю силою, аурою. Тут я вдома. 

  Я облаштувала маленьку кімнату, де зможу ховатися, доки не з'явиться людина, що визволить мене. Визволить із в'язниці, яку я сама собі створила. В кімнаті забагато магії, забагато негативних вібрацій, що з'явилися тут після моєї смерті. Несправедливість смерті – зробила цю кімнату небезпечною. Вона фактично окремий організм. Може заплутати людину, завести її у халепу й не відпустити довіку. Сподіваюсь мій Вогник зможе із цим впоратися ...

***

  Вперше за довгий час, я прокинулася від сонячних променів. Мене ніхто не будив, не снилися дивні сни. Я виспалася і прокинулася сама. „Нарешті … ” – встигла подумати я, перш ніж відчула, як хтось гладить моє волосся.

-ААА! - Крикнула від несподіванки я і різко сіла на ліжко, від чого у мене потемнішало на мить в очах.

-ААА! Що ж ти так кричиш то, Вогнику? Лякаєш бабусю! - Почулося біля мого ліжка, а коли темрява в очах зійшла я змогла роздивитися того, хто сидів біля мене, поки я спала.

-Бабусю? Що ти тут робиш? - Запитала я все ще сидячи на ліжку.

-Ой, ну якщо вже запитала, то слухай, - у передчутті своєї ж міні історії сказала бабуся і посміхнувшись продовжила, - ну загалом, після того як всі спати то пішли, мені нудно стало, а ми то примари не маємо потреб и у сні, ось і вирішила я сходити до когось і поспостерігати за тим, як той спить. Спершу до тата твого зайшла, до Льовушки, а він хропе як слон, навіть Сарочку розбудив, та на балкон вийшла, а потім на кухню пішла то, а їй і не стала заважати. Вільяма в кімнаті не виявилося, от і прийшла до тебе. А ти так солоденько спала як справжня принцеса, я ж не втрималася і залишилася дивитись. А тут ти прокинулася і … все.

-М-м, звучить якось ... не дуже. Не знаючий міг би подумати що ти маніячка якась. - Вже з піднятим настроєм відповіла я бабусі.

-Ай, скажеш теж, не подумали б так на мене. Я ж із добром, із ніжністю. – Поправляючи довгі кучеряві коси сказала бабуся, а потім згадала і про моє існування. - Ой, Аїдо, а чого це ти ще в ліжку? Скоро ж сніданок, а я ще хотіла щоб ти з сім'єю сьогодні час провела і поспілкувалася, а то скільки не бачилися. А ну давай-давай, вставай, я тобі одяг підберу!

-Так немає одягу, мій весь в замку згорів, а тут є тільки те, в чому я приїхала. - Згадавши про замок батька сказала я.

-Ой, скажеш теж, ніби не знаєш нашого діда, він же заздалегідь тобі дрібничок трохи закупив, ну так, на перший час. От із них зараз і підберемо щось. – Сказала бабуся і пішла до шафи. - ... Ммм, це не те ... це не те, ... це ... не те ... - бурмотіла собі під ніс бабуся, а я думала під її бурмотіння скільки ж це ТРОХИ в голові дідуся якщо бабуся вже близько хвилини стояла і перебирала мої речі. - О! Це! На, одягай і виходь у коридор, я ж тебе там і зачекаю.

  На ліжко впала біла в'язана сукня з горловиною, чорний ремінь із позолотою, бежеві колготи та домашні чорні капці. На столі я знайшла гребінець і вирішила злегка розпушити свої кучері. Зачіска вийшла занадто об'ємною тому довелося заколоти їх у високий пучок. Вийшло досить гарно і ще якийсь час покрутившись біля дзеркала я вийшла з кімнати.

-Ауч! - Почулося за дверима коли я її відсунула, щоб вийти в коридор. - Аїда, обережніше.

  Як виявилося, бабуся стояла ПРЯМО за дверима і не очікувала, що я так різко її відкрию.

-Стривай, ти ж привид, тобі може бути боляче? ... - обміркувавши свою фразу я додала, - я маю на увазі фізично.

-По суті немає, але я теж хочу почуватися людиною живою, як і ви! Хоч і легкий, але відчуваю біль. - Відповіла бабуся, а з-за її спини я помітила Вільяма, що насувається в наш бік.

-Доброго ранку міледі. – Сказав хлопець награно присівши у поклоні.

-Твою ж ... ! – Недоговоривши фразу вилаялася бабуся. - Вільям, щоб тебе, чому всі чоловіки з'являються в такі несподівані моменти? До непритомності доведете ...

-А ти можеш ... ? - Запитала я.

-А-ну циц! - Перебила бабуся, явно не маючи бажання відповідати на мої запитання.

-Ахах, ну як, принцеса, ви готові йти до спільної зали і поснідати з сім'єю? - Простягнувши мені руку запитав  Вільям.

-Не поводься як принц, це мене лякає. - Сказала я простягнувши свою долоню у відповідь, на що принц розсміявся і прибрав руку приклавши " на серце". - Та ну, принцеса, адже ми по суті всього лише брат і сестра, - почав свій черговий прикол хлопець, а я закотивши очі пішла в слід за бабусею в зал, - не годиться спорідненим душам за ручку ходити та пліткувати про королівські інтрижки.

-Та йди ти … - відповіла я, після чого відчула як мою руку спробували скріпити в замок. Забравши свою її я рушила далі.

-І куди ж? – Саркастично запитав хлопець, явно намагаючись дістати мене сьогодні. Як у хлопців це виходить щось? Із самого ранку настрій псувати.

-Як можна далі! - Вже закипаючи сказала я хлопцю, що йде позаду мене.

-М-м, Наприклад? - Все продовжував діставати мене цим діалогом без сенсу Вільям.

-Та Боже, хоч у пекло! Мені яка різниця?! - Вже не витримала і кричачи відповіла я хлопцеві.

-Іїх! Аїда! Не годиться принцесі так висловлюватись! – Повернувшись до мене обличчям сказала бабуся.

-Та мені начхати! Не моє це рішення було – ставати принцесою! - Вже злившись на все навколо крикнула я і поспішила вниз до зали, де вже зібралися буквально всі.

  За столом уже тихо мирно сиділи мої батьки, дідусь та Марсл, не вистачало лише нас. Всі, хто сидів за столом щось бурхливо обговорювали, але після моєї досить гучної появи тут же замовкли.

-Аїда, ну не гоже ... - хотів почати читати мені лекції батько, але я його перебила, швидко сівши на своє місце між дідусем та мамою.

-Аїда не гоже те, Аїда не гоже се! Тільки-но приїхала до палацу, не встигла стати принцесою, а вже мільйони заборон! - Вигукнула я і обперла голову на долоню упершись ліктем на стіл. На диво, на мене ніхто не накричав і не сказав, щоб я заспокоїлася і не кричала. Всі просто сиділи і мовчки вислуховували моє обурення. Тільки через декілька хвилин сімейство знову почало говорити.