Глава 5.1

***

  Всю дорогу до машини, Вільям тримав мою руку. І як би сильно не хотілося це приймати, але мені з кожною секундою ставало спокійніше, зараз, коли водій вже тисне на газ, я відчуваю повнісінький спокій в душі ... ну, майже. Якась лиха напруга всередині відмовлялась зникати.

  ,,Замок підпалений. Згорів. Що буде тепер?"

  Холодна рука хлопця все ще утримувала мою. Тепер вже й не знаю, кому це було потрібніше? Чи точно мені? Чи так він намагається знайти просту людську підтримку? Мимохіть я кинула погляд на хлопця. Все ще похмурий, все ще засмучений він загадково дивився у вікно. Слідкував за деревами, що без опіру пролітали повз вікна проїжджаючої машини короля. Картинки перед очима змінювались занадто швидко і мій організм явно не був готовим до таких випробовувань. Я відвернулась. Як він може так довго дивитись у те вікно. У нього голова не заболіла за цей час? Не запаморочилась? Як у мене тоді в хатинці на горі.

  ,,Хатина ... лист!"

  Згадка про річь, знайдену на вершині гори застала мене зненацька. Невже я таки забула той триклятий лист в хатині?

  Вільна від Вільяма рука піднялась до єдиних карманів і ... о щастя! Там щось шурхотіло. Пальці нащупали тонкий папір. Швидко витягнувши лист із карману і розкривши його, мої очі вперше зустрілись із давно жаданим текстом. І це все чого хотіли від мене ті люди зі сну всі ці роки? Маленький шматок паперу із текстом? Що за маячня?

  Очі почали поспіхом прочитувати слова, речення, абзаци. Неначе від цього залежало моє життя.

  ***

  ,, Доню, вогнику мій, будь обережною! Доля твоя обіцяє бути складною, але я знаю, що ти сильна. Дуже, дуже хочу побачити тебе! Доросла моя дівчинка, я пам'ятаю про тебе. Я згадую твої сонячні кучерики щоразу перед сном і зрання. Я дуже сильно тебе кохаю і хочу бути поруч ...

    Але сама бачиш, як вирішує доля. Нас з тобою рослучили, ще коли ти була занадто мала. Я ледве пам'ята твоє обличчя. Але ніколи не забуду твій впертий, задорослий характер. Як би я хотіла тебе обійняти ...

     Та зараз не час для ніжностей. Все це буде, коли ми зустрінемось. Я тобі обіцяю. А зараз послухай мене уважно люба. Доки ти в батьківському замку, у мене є для тебе декілька важливих попереджень. По-перше не довіряй нікому окрім батька, Карочки і Вільяма. Прислуга може зробити з тобою теж саме, що і зі мною в свій час. А інші особи при дворі явно не бажатимуть тобі щастя і вічного життя. По-друге попроси когось зводити тебе в бібліотеку. Ти і уявити не можеш скільки там знайдеш відповідей на всої питання.

      І на останок скажу одне, бо часу мало. Тікай від синього вогню. Щоб не було. І нізащо не погоджуйся на його плани. Він погубить тебе, моя пташка ... "

***

  По жовтуватому папірцю потік тонкий струмінь темної, червоної крові. Немов аркуш цей проклятий здавна. Але не встигла тривога всередині мене розростися до величних розмірів, як до мене дійшло, що кров моя. Скоріш за все, поки діставала папірець із кармана, порізалась об край листа. 

-От незграба! ... - собі під ніс злилася я намагаючись відсосати свою ж кров.

-Аїдо, коли ти ... ? - Після моєї фрази, Вільям немовби прокинуся від сну і посміхом почав шукати в машині сухі серветки і щось із медикаментів. - Боже, хоча б секунду у нас може все бути нормально і як у людей?

-Вільяме, а чого ти хотів? - Король, сидячий на передньому сидінні біля водія підключився до недодіалогу. - Це королівська сім'я. Та і, не сказав би я що така вона вже й проста.

-Ой! - Роздратовано вигукнув хлопець. - От давай не зараз!

-Я ще навіть не починав.

-До речі, щодо цього. Думаю саме час почати. - Повернувши голову в сторону короля сказала я. - Зараз, здається, настрій у більшості покращився. Думаю, час розпочати Вашу розповідь.

-По-перше, давай вже на Ти, якщо ми вже визначились що ти моя донька, а по-друге ... ЩО?!

  Вираз обличчя мого (як виявилось) батька треба було бачити. Поки Вільям зосередженно протирав спиртом мій палець, король ледве не переліз через сидіння і здивованно дивився на мене.

-Так-так, саме те про що Ви подумали. Ти ... подумав. Якщо коротко, то час розповісти донечці усю правду, погоджуєшся зі мною?

-А-а-а ... ну-у ...

-Батьку! Розповідай вже! Ми ж визначили, що вона твоя донька? А між батьком і дітьми немає місця таємницям! Чи не так, Аїдо? - Підіграв мені хлопець.

-Так-так!

-Коли це ви встигли так поріднитися, що ти їй допомагаєш?

-Це сімейна солідарність! Ти не зрозумієш, тому давай. Починай.

-Ну ... це дуже довга історія. Якось потім.

-Та ну. - Акторським голосом продовжувала я. - Вневнена, що від Нествілу до Гормалю не так мало кілометрів. А тому часу у нас ну дуже багато! Декілька годин так точно. Спати, здається, ніхто поки що не планує. А тому ... я уважненько вас слухаю.

-Аїдо, я ж просив на Ти.

-Так а я не тільки до тебе, батьку, а й до Вільяма також. Впевнена, він також багато чого знає. Правда ж?

-Так. І я розповім. Обіцяю. Але не зараз, не тут і, скоріш за все, не сьогодні. Завтра ввечері.

-От і добре. Батьку, починай! - Щиро посміхнувшись посмішкою Чеширського кота сказала я.

-От десять років минуло, а характер так і не змінився! Все така ж вперта ... Ну добре, якщо вже так хочеш, то розповім все зараз.

***

*Розповідь ведеться зі спогадів короля*

***

  Я знову сиджу в Зимовому Саду. Тепер тут особливо похмуро. Сьогодні зранку батько сказав, що знову знайшов мені наречену. Якась бісова донька графа. Ім'я ще таке ... Матильда. В перекладі - битва - точно ніжностей не чекай від такої!  Неначе сам біс її до мене послав!

  Не розумію як пояснити батькові, що я не хочу одружуватися на якійсь мадам чисто заради трону. Я хочу знайти своє кохання і тільки її взяти у дружини. Але батько хоче в наступному році передати мені королівство ... а за законом, я не можу стати королем, якщо одинак.